Капітан Фракасс

Страница 4 из 161

Теофиль Готье

На горищі вдень знаходили собі притулок сови, сичі та сплюшки з пір'яними вухами й котячими головами, на яких світилися в темряві круглі очі. Дах у багатьох місцях провалився, і ці. милі птахи могли вільно пролітати — їм було тут де менш зручно й спокійно, ніж у руїнах Монлері16 чи в замку Гайяр 16. Щовечора вони з писком і пронизливими криками, від яких забобонній людині стало б моторошно, летіли десь далеко шукати собі поживи, бо в цій фортеці голоду її годі було знайти.

В кімнатах на першому поверсі не було нічого, крім кількох оберемків соломи і кукурудзиння та ще якихось дрібних садових інструментів. У одній кімнаті виднів напханий сухим кукурудзяним листом матрац, застелений грубою суконною ковдрою,— певно, то була постіль єдиного в домі служника.

Читач, либонь, уже стомився від цієї прогулянки серед безлюддя, убозтва і запустіння, тож ми проведемо його в тз місце пустинного замку, де ще тліло життя — на кухню, бо це ж над нею здіймалася в небо легенька біла хмаринка, про яку ми згадували, описуючи зовнішній вигляд замку.

Слабенький вогонь горів у каміні, час від часу лижучи жовтими язичками дно казанка, почепленого на гак, і тьмяні відблиски світла спалахували в сутінках червонуватими цятками по краях двох чи трьох каструль, що висіли па стіні. Денне світло, яке проходило через широкий прямий димар, падало на сизуватий присок, і від того й сам вогонь ставав блідіший — здавалося, навіть полум'я мерзло в цьому холодному каміні. Коли б не покришка, то через димар у казанок падали б дощові краплі, задував би вітер і нагрівався б він ще повільніше.

Нарешті вода закипіла, й казанок захрипів, немов людина, хвора на астму; кілька листків капусти, які разом з піною виринали на поверхню, свідчили, що до приготування цієї більш ніж спартанської юшки прислужилась і оброблена грядка в саду.

Старий чорний кіт, худий і облізлий, мов зношена муфта, з латками голубуватої шкіри, що світилася з-під ріденької шерсті, сидів біля вогню так близько, як тільки можна було, аби лиш не обсмалити вуса, і поглядом зацікавленого спостерігача пильно дивився на казанок, ні на мить не відводячи від нього своїх круглих зелених очей, прорізаних вертикальними щілинками зіниць. Вуха у нього були відрізані біля самісінької голови, хвіст зовсім відрубано, і це робило кота схожим на ті японські химери, що їх ставлять у кабінетах серед інших рідкісних речей, або ще на казкових істот, яким відьми, вирушаючи на шабаш, доручають знімати піну в казані, де вариться їхнє чаклунське зілля.

Крім цього кота, нікого на кухні не було, і здавалося, що то він варить сам собі юшку, і, певно ж, він поставив на дубовий стіл тарілку, розмальовану зеленими та червоними квітами, олов'яний келих, чищений, без сумніву, його кігтями — такий подряпаний він був, і глиняний глечик, на якому виднів збоку грубо намальований голубими лініями герб, той самий, що й над дверима, на склепінні і на портретах.

Для кого подано той скромний прибор, хто мав сісти до столу в цьому замку без мешканців? Можливо, добрий дух цього дому, genius loci17, кобольд 18, вірний обраному собі житлу, і чорний кіт, такий глибоко таємничий, жде, коли він прийде, щоб, перекинувши через лапу серветку, слугувати йому?

Казанок уее кипів, і кіт нерухомо сидів на своєму місці, неначе вартовий, якого забули змінити. Нарешті почулися кроки — повільна, важка хода літньої людини; біля дверей хтось тихо кашлянув, брязнула клямка, і старий чоловік, схожий трохи на селянина, трохи на слугу, ввійшов до кухні.

Уздрівши прибульця, чорний кіт встав од вогню, підійшов до старого — видно, вони були давні приятелі — й почав по-дружньому тертись об його ноги, вигинаючи спину, випускаючи та ховаючи пазурі, супроводячи все це тим хрипким муркотінням, яке серед котячої породи є ознакою найвищого вдоволення.

— Ну добре, добре, Вельзевуле 19,— озвався старий і, нахилившись, віддав борг чемності: кілька раз погладив шерехатою рукою облізлу котову спину.— Я знаю, ти мене любиш, а— ми з бідолашним хазяїном надто самотні тут, щоб бути байдужими до ласки тварини, яка хоч і не має душі, однак, здається, все розуміє.

Після цих взаємних проявів ґречності кіт рушив попереду старого, ведучи його до вогню, немовби хотів передати нагляд за казанком, на який сам він весь час поглядав з несказанно зворушливим виразом голодної пожадливості, бо Вельзевул уже старів, став гірше чути й бачити, лапи його були не такі спритні, як_ раніше, і піджива, що її вій добував, полюючи на пташок та мишей, помітно зменшилась; тож він і не зводив очей з казанка, сподіваючись одержати свою пайку варива і заздалегідь уже облизуючись.

П'єр — так звали старого служника — взяв пучок хмизу, підкинув у вогонь, що вже загасав, галузки затріщали, почали вигинатись, і незабаром з диму жваво вихопилось яскраве полум'я, круг якого весело стріляли іскри. Здавалося, то саламандри, пустуючи, витанцьовують в омахах полум'я жагучу сарабанду20. Якийсь-хирлявий бідолаха-цвіркун, повеселівши від цього тепла і світла, спробував навіть підіграти на своїх литаврах, але не здолав — вийшов тільки слабкий і хрипливий звук.

П'єр сів на ослоні під ковпаком каміна, оздобленим по краях старою стьожкою саржі з вирізаними зубцями, колись зеленої, а тепер геть поруділої від диму; біля нього вмостився і Вельзевул.

Відблиски вогню освітлювали обличчя старого; час, сонце, вітер і негоди всіх пір року видубили, сказати б, те обличчя так, що воно стало темніше, ніж у карібського індіанця21; кілька пасом сивого волосся, що вибилися з-під синього берета й біліли на скронях, ще дужче підкреслювали смагляво-цеглистий колір шкіри старого; чорні брови становили різкий контраст з білою, як сніг, головою. У нього було типове для басків довгасте лице з носом, схожим на дзьоб хижого птаха. Глибокі прямі зморшки, мов шрами від шаблі, перетинали згори донизу його щоки.

Якась ніби ліврея з побляклими галунами — одежипя, колір якої трудно було б визначити навіть фахівцеві-худож-нику,— наполовину прикривала замшеву куртку, заяложену й аж чорну там, де колись вона терлась об кірасу22, і жовта шкіра в тих зеленавих розводах скидалася на черевце впольованої і вже не дуже свіжої куріпки; колись ІГєр був солдатом, і залишки військової одежі стали частиною його цивільного вбрання. На його широких штанях видніли нитки — основа ріденької, мов канва для вишивання, матерії, і ніхто б нині не визначив, що то за матерія була — сукно, ратин чи саржа. Ворс давно геть зник з тих облізлих штанів, вони стали такі гладенькі, як підборіддя євнуха. Добре помітні латки, пришиті рукою, що більше звикла тримати шпагу, аніж голку, скріплювали найелабкіші місця й показували, як ретельно дбав господар цієї одежі, щоб вона служила йому якнайдовше. Подібно до Нестора 23, старезні ІГєрові штани прожили три людські віки. За деякими цілком вірогідними ознаками можна було припустити, що колись вони мали червоний колір, одначе цю важливу обставину зовсім не доведено.