Отож, відкинувши вагання, він усе вирішив, попросив акторів трохи почекати, а сам одвів П'єра вбік і розповів йому про свій намір. П'єрові було боляче розлучатися з хазяїном, але вірний слуга розумів, що далі в замку баронові стане ще гірше. З сумом дивився старий, як у мертвотній застиглості й безпросвітній тузі згасає молодість Сігоньяка, і тепер, хоча й був певен, що трупа бродячих комедіантів — непідходяще товариство для нащадка знатного роду, а проте вважав, що ліпше так пошукати щастя, аніж сидіти в страшній байдужості, яка більше й більше, особливо останні два-три роки, засмоктувала молодого барона.
П'єр хутенько спакував убогий хазяйський скарб, зібрав кілька пістолів, розсипаних колись у старій скрині, і поклав у шкіряний гаманець, мовчки додавши туди ж і свої мізерні заощадження — барон, можливо, й не помітив тієї скромної жертви, тому що П'єр виконував у замку і обов'язки скарбничого, які були для нього сущою синекурою 48.
Потім старий слуга осідлав білого коня, бо Сігоньяк збирався сісти в акторську балагулу десь за дві чи три милі від замку: хай думають, що він тільки проводжає своїх гостей, а не їде з ними; а П'єр мав іти вслід пішки, забрати коїтя і завести його назад, у стайню.
Запряжені бики намагалися, хоч і тисло ярмо, підняти свої вологі чорні морди, з яких сріблястими нитками тягнулася слина; жовто-червоні плетені ковпаки на їхніх головах — щось1 на кшталт тіар — і накинуті, мов сорочки, попони з білого полотна, щоб не кусали мухи, надавали тваринам величного вигляду, робили їх схожими на священних биків із культу бога Мітри 49. Погонич, здоровий, засмаглий, трохи вовкуватий парубійко, стояв перед ними, спираючись на палицю, в позі грецьких героїв з античних барельєфів, хоч він, певна річ, і не знав цього.
Ізабелла та Серафіна сіли попереду, щоб милуватися довколишніми полями; Дуенья, Педант і Леандр вмостилися всередині — вони воліли ще подрімати, а не видивлятися на краєвиди ланд.
Усі були готові; погонич штурхнув палицею биків, ті, нахиливши голови, вперлися кривими ногами і потягнули вперед; віз рушив, дошки в ньому зарипіли, погано змазані колеса запищали, й під склепінням брами застугоніло від того важкого ходу. Поїхали.
Поки готувалися в дорогу, Міро та Вельзевул, розуміючи, що діється щось незвичайне, бігали розгублені й заклопотані, намагаючись збагнути своїм звіриним розумом, чого в цьому завжди такому пустинному місці зібралося стільки людей. Собака безладно кидався то до П'єра, то до хазяїна, запитливо дивився на них синюватими очима і гарчав на незнайомих. Кіт був розсудливіший, він обережно обнюхував колеса, оглядав биків — здалеку, ,з шанобою до їхніх розмірів, завбачливо відскакуючи ще далі, коли якийсь із них ПОВОДИВ рогатою головою; потім сів на задні лапи перед старим білим конем — у них були дружні стосунки — і, піднявши голову, здавалося, випитував у нього; добра коняка нахилилась до кота й, перетираючи в роті рештки соломи, що застряли між старими зубами, справді неначе говорила до свого друга. Що вона казала йому? Тільки Демокріт50, який твердив, буцімто може тлумачити мову тварин, зрозумів би це; одначе після тієї мовчазної розмови — Вельзевул одразу ж, кілька разів кліпнувши очима і жалібно нявкнувши, передав її Міро — кіт, схоже було, знав причину всієї метушні. Коли барон сів уже на коня і підібрав ремінні поводи, Міро став з правого боку від нього, а Вельзевул з лівого, і так, у супроводі їх, молодий господар виїхав із замку предків. Обережний кіт наважився на цей сміливий, такий невластявий котячій породі вчинок, певно, тільки тому, що вгадав важливе рішення свого хазяїна.
В хвилину прощання з цією смутною оселею Сігоньяк відчув, як болісно занило його серце. Він ще раз окинув поглядом чорні від старості і зелені від моху стіни, де йому був знайомий кожен камінь; вежі з іржавими флюгерами — на них він, втупившись невидющим поглядом, дивився в нескінченно довгі години нудьги; вікна пустинних кімнат, по яких він проходив, наче привид у заклятому замку, мало не здригаючись од власних кроків; запущений сад, де стрибали по сирій землі жаби, а в колючих заростях повзали вужі; капличку з дірявим дахом — у ній під могильними плитами, позеленілими й засипаними камінням з невеликих напіврозвалених арок, спочивали пліч-о-пліч його старі батько й мати, милий образ яких лишився в його пам'яті, мов туманний, швидкоплинний сон, що промайнув колись, на світанку далекого дитинства. Згадалися портрети з галереї,— це ж вони ділили з ним його самотність і двадцять років усміхалися йому застиглою усмішкою; мисливець на шпалерах; ліжко з колонками, схожими на веретена, і подушкою, яку він так часто зрошував сльозами... Всі ці старі, убогі, сумні, непривітні, вкриті курявою, дрімотні речі, котрі викликали у нього таку відразу й нудьгу, тепер були повні чарівності, якої раніше він не бачив і не відчував. Він думав про свою невдячність до цього старого, напіврозвалепого замку, що, як тільки міг, давав йому прихисток і, немічний, уперто стояв, намагаючись не впасти, аби не придушити його своїм румовиськом — так вірний вісімдесятилітній служник держиться на тремтливих ногах, доки ще тут його хазяїн. Безліч гірких насолод, смутних втіх і веселих смуг-ків зринало в його пам'яті; звичка, ця некваплива й бліда супутниця життя, сидячи на рідному порозі, дивилася на нього очима, затуманеними сумною ніжністю, і тихим проникливим голосом наспівувала пісеньку його дитинства, яку співала колись нянька.
Проїжджаючи під брамою, барон, здалося, відчув, як чиясь невидима рука тягне його за плащ, намагаючись повернути назад. А коли поперед воза виїхав за ворота, подих вітру приніс йому свіжий запах обмитого дощем вересу, солодкий і хвилюючий запах рідної землі; десь далеко дзвонив дзвін, і той же вітер приносив на своїх крилах його срібні переливи, змішані з пахощами полів. Цього було вже забагато, і Сігоньяк, охоплений глибокою тугою за рідним домом, хоча й був лише за кілька кроків од нього, натягнув повід, щоб повернути назад; стара шкапа з немислимою для її віку моторністю вже вигнула в той бік шию; Міро та