— А як звати цього мужнього вояку,— вів далі принц,— цього доблесного лицаря, захисника доброчесності?
— Барон де Сігоньяк,— відповіла Ізабелла, і голос їй трошки затремтів.— Я, не боячись, відкриваю перед вашою великодушністю це ім'я.
— Сігоньяк,— мовив принц.— А я думав, що цей рід уже згас Він не з Гасконі?
— Так, батьку, його невеликий замок міститься поблизу Дакса.
— Правильно. У Сігоньяків промовистий герб: три золоті лелеки на блакитному тлі — два і один. Це дуже старовинний дворянський рід. Паламед де Сігоньяк уславився під час першого хрестового походу. Рембо де Сігоньяк — певно, батько нинішнього — був великим другом і соратником Геп-ріха IV в дні його молодості, але придворним не став, бо справи його нібито геть розладнались, а заробити в почті беарнця 7 можна було тільки стусани.
— Справи так розладналися, що наша трупа, змушена одної дощової осінньої ночі шукати пристановище, знайшла молодого барона в напіврозваленій совиній вежі, де марно чахла його молодість, і ми вирвали його з того замку злиднів — боялися, що він у своїй гордості й тузі помре голодною смертю; я ще ніколи не бачила, щоб хтось так мужньо терпів свою біду.
— Бідність — не злочин,— мовив принц,— і кожен шляхетний рід, якщо він не втратив честі, може знову піднятися. Чому барон де Сігоньяк у своєму горі не звернувся до когось із давніх батькових товаришів по зброї чи до самого короля, природженого захисника всіх дворян?
— Біда робить несміливим будь-якого сміливця,— відповіла Ізабелла,— а самолюбство стримує відвагу. їдучи з нами, барон сподівався, що в Парижі йому трапиться щасливий випадок, але ці сподівання не збулися; щоб не бути на нашому утриманні, він виявив бажання замінити одного з наших товаришів, який помер в дорозі; актор грав у масці — такі були в нього ролі, й барон думав, що це допоможе йому не скомпрометувати своєї гідності.
— Під акторською маскою я, навіть пе будучи знахарем, легко вгадую любовну інтрижку,— мовив принц з лукаво-добродушною усмішкою.— Але це не моє діло; я достатньо знаю вашу доброчесність, і мене не тривожать потаємні зітхання за вами. Та й не так давно я став вашим батьком, щоб дозволити собі дорікати вам.
Слухаючи принца, Ізабелла дивилася на нього великими голубими очима, в яких сяяла невинна чистота і глибока вірність. Легенький рум'янець, який забарвив її свіжі щоки при імені Сігоньяка, вже зійшов, на гарненькому личку не було ні сорому, ні якоїсь ніяковості. Погляд не тільки батька, а й самого господа бога, пе знайшов би в її серці анічогісінько, вартого осуду.
їхню розмову перервав учень доктора Лорана, який приніс добрі вісті про здоров'я Валомбреза. Стан пораненого був цілком задовільний; після мікстури настав щасливий перелом, і тепер лікар ручався за життя молодого герцога. Його одужання було вже тільки питанням часу.
За кілька днів Валомбрез, напівлежачи на двох чи трьох подушках у ліжку, одягнений у нарядну сорочку з коміром із венеційського мережива, акуратно зачесаний на рівний проділ, приймав свого вірного друга, шевальє де Відаленка, з яким досі йому ще пе дозволяли бачитися. Припц сидів між ліжком та стіною і з глибокою батьківською радістю дивився на синове обличчя, бліде та змарніле, але без ніяких тривожних ознак. Губи його знову порожевіли, в очах блищало життя. Ізабелла стояла в головах, у нього. Молодий герцог тримав її руку своїми тонкими пальцями, блідими, аж синіми, як у хворих, що довгий час не були на свіжому повітрі й сонці. Йому поки що майже не дозволяли говорити, і віп так виражав свою симпатію до тієї, що мимоволі стала причиною його поранення, давав зрозуміти, що від щирого серця прощає їй. Брат заступив у його душі коханця, і недуга, вгамовуючи його запал, великою мірою сприяла цьому трудному переходу. Ізабелла справді стала для нього графинею де Лінейль і вже не була акторкою з трупи Ірода. Він по-дружньому кивнув головою Відаленку й на мить відпустив сестрину руку, щоб привітатися з ним. То було все, що на цей раз дозволив лікар.
— Десь через два чи три тижні Валомбрез, поздоровішавши від легкої їжі, міг уже проводити по кілька годин у шезлонзі, дихаючи свіжим повітрям біля відчиненого вікна, крізь яке лилися пахощі весни. Ізабелла часто була з братом, читала йому і робила це напрочуд гарно — вчорашня актриса, вона добре володіла голосом і вміла відповідно міняти інтонації.
Одного дня, коли вона, закінчивши розділ, мала почати новий і вже прочитала короткий виклад змісту його, герцог де Валомбрез жестом попросив її відкласти книжку і сказав:
— Люба сестро, пригоди, які ви читаєте, надзвичайно цікаві, автор їх належить до найрозумніших людей при дворі й у місті, в салонах тільки й мови, що про його книжку, але я, признаюся, волію вашу чарівну розмову, а не це читання. Я ніколи не думав, що, втративши всяку надію, так багато здобуду. Краще бути вашим братом, аніж коханим; наскільки ви були суворі до одного, настільки тепер лагідні до другого. В цьому тихому почутті я знаходжу таку чарівність, про яку раніше й не підозрював. Ви відкрили мені досі невідому сторону жінки. Будучи в полоні палкої пристрасті, добиваючись насолоди, яку могла дати мені краса, сердячись на перешкоди, які водночас іще дужче розпалювали мене, я був немов жорстокий казковий мисливець, якого ніщо не може стримати; в коханій я бачив лише здобич. Думка про опір видавалася мені немислимою. Чуючи слово "доброчесність", я тільки здвигав плечима і, не хизуючись, можу сказати єдиній жінці, яка не поступилася передо мпою: у мене були підстави не вірити в чесноти. Моя мати померла, коли мені було тільки три роки; вас тоді з нами не було, і я не знав нічого з того чистого, ніжного, витонченого, що є в жіночій душі. Я побачив вас; нездоланна симпатія — до цього, певно, має причетність потаємний голос крові — потягнула мене до вас, і в моєму серці вперше
змішалося двоє почуттів: повага і любов. Ваш характер доводив мене до відчаю і водночас подобався мені. Я схвалював ту скромну й чемну твердість, з якою ви відхиляли мої вираження почуттів. І чим дужче ви мені опиралися, тим достойнішою мене я вас бачив. Гнів і захоплення сповнювали моє серце по черзі, а часом панували в ньому разом. Навіть у поривах несамовитого шаленства я не переставав поважати вас В жінці я відчував янгола і підпадав під вплив небесної чистоти. Тепер я щасливий, бо знайшов у вас саме те, чого підсвідомо жадав,—прихильність, позбавлену всього земного, непорушну, вічну; нарешті у мене є рідна душа. '