— Це добре,— мовив хірург, стежачи за болісним здриганням,— він страждає, отже, він живе. Відчуття болю — сприятлива ознака.
— Він житиме, правда ж? — мовив принц.— Якщо вя врятуєте його, я озолочу вас, я виконаю всі ваші бажання; ви матимете все, чого тільки зажадаєте.
— не заходьмо так далеко,— сказав лікар.— Поки що я пічого не обіцяю. Шпага пробила верхівку правої легені. Випадок тяжкий, вельми тяжкий. Але пацієнт — чоловік молодий, здоровий, дужий, у нього така будова, що без цієї клятої рани йому б жити сто років, тож не виключено, що він, як не станеться непередбачених ускладнень, і виживе — такі випадки бували. У молодих стільки природних резервів! Життєві сили, коли вони ще в розквіті, швидко заповнюють втрати і чудово виправляють завдані пошкодження! Зараз я поставлю банки, зроблю надрізи й таким чином постараюсь очистити груди від крові, що розлилася всередині і зрештою задушила б пана герцога, якби йому не пощастило потрапити до рук людини вченої — для далеких від Парижа сіл та замків це рідкісна удача. Ану, довбешко,— вів він далі, звертаючись до свого учня,— замість стояти, витріщившись на мене, мов на баштовий годинник, приготуй компреси і згорни бинти, щоб зробити перев'язку.
Закінчивши операцію, іірург мовив до принца:
— Будьте ласкаві, ваша високість, накажіть, щоб нам поставили десь тут у кутку похідне ліжко і дали щось підвечеряти, бо ми обидва — я і мій учень — поперемінно чергуватимем біля герцога Валомбреза. Я повинен бути поблизу, стежити за всіма симптомами, боротися з кожною лиховісною ознакою, допомагати сприятливій. Повірте мені, ваша високість, і не сумнівайтесь — усе, що наша людинолюбна наука може зробити, аби врятувати життя, буде зроблено сміливо і водночас з обачністю. Ідіть собі, ручаюся за життя вашого сина... до завтра.
Трохи заспокоєний цим запевненням, батько Валомбреза пішов у свої покої, куди лакей щогодини приносив йому відомості про стан молодого герцога.
В призначеному їй новому приміщенні Ізабелла застала ту саму похмуру й відлюдкувату покоївку, яка ждала її, щоб допомогти роздягнутися; тільки тепер вираз її обличчя був зовсім інший. Очі палали якимось дивним блиском, бліде лице світилося зловтіхою. Настала розплата за незнану кривду, яку вона мовчки терпіла в безсилій, холодній люті, і ця розплата з німого привиду зробила живу жінку. З погано прихованою радістю покоївка розчісувала чудові Ізабеллині коси, послужливо допомагала надіти нічну сорочку, стоячи на колінах, роззувала її і, здавалося, була така ж люб'язна, як— раніше непривітна. З її губів, які ще недавно були мов запечатані, так і сипалися запитання.
Проте Ізабелла, страшенно стурбована бурхливими подіями вечора, не звернула уваги на цю зміну і не помітила, як гнівно нахмурились у дівчини брови, коли прийшов слуга і сказав, що є ще надія врятувати пана герцога.
При цій новині радість, яка на мить освітила обличчя дівчини, зникла, покоївка знову насупилася й була такою, аж доки господиня ласкавим жестом відпустила її.
Лежачи в м'якій постелі, що мала правити за олтар Морфея, хоч сон і не квапився туди, Ізабелла старалася розібратись у тих почуттях, які викликав у неї несподіваний поворот долі. Ще вчора вона була тільки бідною актрисою, котра не мала іншого імені, окрім прізвиська, яким називали її в афішах на перехрестях вулиць. А тепер знатний вельможа визнав її за свою дочку; її, скромний росточок, прищепили на гілляці могутнього родовідного дерева, корені якого сягають у предалеку минувшину, а всі гілки — то великі люди, герої! Уславлений принц, вище якого стоять тільки короновані особи,— це батько її. Грізний герцог де Валомбрез, такий гарний, незважаючи на свою розпутність, став не коханцем її, а братом, і, якщо виживе, то його пристрасть згасне, перетвориться на чисту й спокійну дружбу. Цей замок, який ще недавно був для неї тюрмою, тепер — її житло; тут вона дома, і челядь слухає її з шанобою, в якій уже нема ні принуки, ані облуди. Всі мрії, які тільки могло породити пайнестримиігае честолюбство, збулися для неї за велінням долі, без її участі. З того, що, здавалося, мало стати для неї загибеллю, пеждано-негадано виникло сонцесяйне щастя, яке перевершувало всі її сподівання.
Щедро обдарована цим неймовірним щастям, Ізабелла, одначе, на свій подив, не відчувала особливої радості; її душі треба було звикнути до нового кола понять. Можливо навіть, що вона, сама того не усвідомлюючи, шкодувала за CBQ'ÍM театральним життям; але над усім цим була думка про Сігоньяка. Як вплине на нього зміна в її становищі — віддалить вона цього прекрасного, такого відданого, мужнього, такого коханого чоловіка чи, навпаки, наблизить? Будучи бідною, вона відмовилась вийти за нього,— боялася перешкодити його щастю; тепер, уже багата, вона вважала, що віддати йому руку — це її чи не найперший обов'язок. Вгі-знана донька принца цілком могла стати баронесою де Сігоньяк. Але ж барон був убивцею Валомбреза. їхні руки не зможуть з'єднатися над його могилою. Якщо молодий герцог не вмре, у нього, можливо, надовго залишиться злоба за свою рану і особливо за свою поразку, бо гордість його вразливіша, аніж тіло. Принц, зі свого боку, хоч який він добрий і великодушний, навряд чи ставитиметься дуже прихильно до того, хто мало не вбив його сина; він може зажадати іншого обранця для Ізабелли; одначе в душі дівчина дала собі слово, що буде вірною своїй акторській любові і скоріше пострижеться в черниці, аніж погодиться вийти за герцога, маркіза чи графа, хай він буде гарний, як день, і доброчесний, як принц з чарівних казок.
Задоволена такою думкою, вона вяе почала дрімати, коли раптом почувся легенький шурхіт, і, розплющивши очі, Ізабелла побачила Чікіту, яка стояла в ногах коло ліжка ІЇ мовчки, задумливо дивилася на неї.
— Що ти хочеш, люба дитино? — лагідно озвалась Ізабелла.— Виходить, ти не поїхала з усіма іншими; якщо хочеш лишитися зо мною, я візьму тебе, ти так багато зробила для мене.
— Я дуже люблю тебе,— відповіла Чікіта,— але, доки Агостен живий, лишитися з тобою не можу. На альбасет-ських клинках сказано: "Soy de un dueño", що означає: "У мене тільки один господар" — гарні слова, гідні вірного булата. Я хочу тільки одного. Якщо ти вважаєш, що я заплатила тобі за перлове намисто,— поцілуй мене. Мене ніколи ніхто не цілував. Це.йабуть, так гарно!