Нарешті принц порушив ніякову мовчанку:
— Всі, хто служив своєю шпагою негідним пристрастям мого сина, зараз же покиньте замок. Дворянська гідність не дозволяє мені самому вершити суд над вами. Геть звідси, пощезніть, забирайтесь у свої лігва. Правосуддя знайде вас.
Люб'язність була не вельми вишукана, проте ніхто й не подумав ображатися. Забіяки разом із своїм ватагом Ма-лартиком мовчки рушили до виходу
Коли вони вийшли, батько Валомбреза взяв Ізабеллу за руку, поставив біля себе і сказав:
— Залиштесь тут, дівчино, віднині ваше місце — рядом зі мною. Ви хоча б повернете мені дочку, якщо вже відібрали сина.— І принц витер непрошену сльозу. Потім він з жестом витонченої шляхетності обернувся до Сігоньяка: — Ви, пане, можете йти собі із своїми товаришами. Ізабеллі нічого боятися коло свого батька, в замку, який віднині буде її житлом. Тепер, коли стало відомо, що це моя дочка, їй нема чого повертатись у Париж. Я дуже дорого заплатив за те, щоб вона була зо мною. Хоч тепер я і втратив надію на продовження свого роду, а проте вдячний вам, бо ви вберегли мого сина від ганебного вчинку, що я кажу — від паскудного злочину! Хай уже краще на моєму гербі буде кров, аби не бруд. Вчинки Валомбреза були підлі, і ви мали всі підстави вбити його; то було ваше право, бо, захищаючи безпорадну невинність і чесноту, ви показали себе істинним дворянином, яким, казали мені, ви і є. Честю моєї дочки виправдано смерть її брата. Це каже мені розум; але батьківське серце повниться ремством, і несправедливі думки про помсту можуть так напосісти на мене, що я не впораюся з ними. Зникніть десь, за вами не буде погоні, і я постараюся забути, що жорстока необхідність спрямувала вашу шпагу в груди мого сина!
— Ласкавий пане,— з глибокою повагою відповів Сігоньяк,—ваше батьківське горе так вразило мене, що я покірно прийняв би найтяжчу образу, хоча в цій згубній сутичці нічим не зганьбив своєї честі. Ні в чому не виправдуватимусь перед вами і не звинувачуватиму нещасного герцога де Валомбреза; але, повірте, я зовсім не шукав сутички, він сам ставав на моїй дорозі, я ж не в одному поєдинку щадив його. І цього разу тільки сліпа лють штовхнула його на мою шпагу. Залишаю у ваших руках Ізабеллу, яка мені дорожча за життя, і йду назавжди, пригнічений своєю сумною перемогою, що обернулася для мене сущою поразкою, бо вона розбиває моє щастя! О, лучче б я став жертвою, був убитим, а не вбивцею!
Вклонившись принцові й подивившись на Ізабеллу довгим поглядом, сповненим любові і скорботи, Сігоньяк разом із Лампурдом та Скапеном пішов униз по сходах; а коли оглянувся — побачив: Ізабелла стоїть, спираючись на поручні, щоб, зомлівши, не впасти, і тримає хустинку біля очей, повних сліз. Що оплакувала вона — смерть брата чи розлуку з Сігоньяком? Певно, розлуку з Сігоньяком, бо та ненависть, яку викликав у неї Валомбрез, іще не встигла перетворитися на родичівську ніжність. Так принаймні подумав при всій своїй скромності Сігоньяк — подумав і пішов собі, втішений сльозами коханої; дивна річ — людське серце!
Вийшовши через звідний міст із замку й ідучи вже понад фосою до лісочка, де стояли на прив'язі їхні коні, Сігоньяк і актори почули стогін, який долинав од води якраз біля поваленого дерева. То був театральний швейцар, він ніяк не міг вибратися з густого плетива гілок і, висунувши з води тільки голову, жалісливо кликав на поміч, ризикуючи щоразу, як тільки роззявляв рота, наковтатися прісної рідини, гидотнішої для нього від найгірших ліків. Спритний та легкий Скапен виліз на дерево і швидко витягнув швейцара, геть мокрого, обліпленого водоростями.
Коні спокійно стояли в укритті і, як тільки вершники посідали, весело рушили по паризькій дорозі.
— Що ви думаєте, пане барон, про всі ці події? — звернувся Ірод до Сігоньяка, який їхав поряд.— Далебі, як розв'язка трагікомедії. Зворушлива сцена: в розпалі бою появляється вельможа-батько — приходить у супроводі смолоскипів, щоб покласти край надто бурхливим вихваткам свого родовитого сина! А як він упізнав Ізабеллу, побачивши перстень з прикрашеною гербом печаткою? Хіба не бувало такого в театрі? А втім, якщо театр відображає життя, то й життя має бути схоже з ним, як оригінал з портретом. У трупі й раніше, я чув, говорили, буцімто Ізабелла — знатного походження. Блазіус і Леонарда згадували навіть, що бачили принца, коли він, тоді ще герцог, упадав за Корне-лією. Леонарда не раз умовляла дівчину розшукати батька; тільки Ізабелла, від природи м'яка та скромна, й пальцем не поворухнула — не хотіла нав'язуватись сім'ї, яка, можливо, і не прийняла б її; вона була задоволена своєю скромною долею.
— Так, я це знав,— відповів Сігоньяк.— Не надаючи особливого значення знатному походженню, Ізабелла розповіла мені історію своєї матері і сказала про перстень. А втім, ніжність почуття цієї милої дівчини чудово засвідчує, що в її жилах тече благородна кров. Навіть якби вона нічого й не сказала мені, я б сам догадався. В доброчесній, тонкій і чистій красі Ізабелли відчувається її порода. Ось чому моя любов до неї завжди була несмілива й шаноблива, я ніколи не дозволяв собі нічого такого, що дозволяють, упадаючи за актрисами. І що за доля: триклятий Валомбрез, виявляється, її брат! Тепер між нами труп, нас розділяв пролита кров, хоча тільки цією смертю я міг урятувати її честь. Який же я нещасний! Сам собі створив перепону, об яку мала розбитися моя любов, і вбив свою надію тією самою шпагою, якою боронив свій найдорожчий скарб. Намагаючись уберегти свою кохану, я назавжди втратив її. Як стану я перед очима пойнятої жалобою Ізабелли, коли руки мої в крові? Я пролив ту кров, захищаючи її саму, але ж то, на жаль, була кров її брата! Навіть якщо б вона простила мені й дивилася на мене, не здригаючись від жаху, принц, який тепер має над нею батьківські права, з прокляттям відштовхне убивцю свого сина. О, під нещасливою зіркою народився я!
— Все це, безперечно, дуже сумно,— мовив Ірод,— але справи Сіда і Хімени, про яких розповів у своїй п'єсі добродій П'єр де Корнель3, були ще дужче заплутані, а проте після тривалої боротьби між любов'ю та обов'язком обоє дійшли згоди й кінчили полюбовно, хоча й не без деяких чудних протиставлень і дотепів трохи в іспанському дусі, дуже ефектних у театрі. Валомбрез — брат Ізабелли тільки по батьку. їх пародила не одна мати, і знали вони одне одного як родичі лише кілька хвилин, а Це дуже зменшує злобу проти вас. До того ж наша юна подруга смертельно ненавиділа цього шаленого дворянина, який переслідував її своїми нестримними і скандальними домаганнями. Сам принц був не вельми задоволений своїм сином — жорстокий, як Нерон, розпусний, як Геліогабал 4, порочний, мов сатана, його б уже двадцять разів повісили, коли б не титул герцога. Так що пе втрачайте надії. Все ще може обернутися краще, ніж ви думаєте.