Отак міркуючи собі, Ірод тихесенько, безгучно, мов на повстяних підошвах, підходив до вартового, ступаючи повільно, м'яко і скрадливо, як це вміють товстуни. Підійшовши близько, він стукнув сторожа по голові з такою силою, щоб зробити його небоєздатним, але не вбити. Бо ж, як ми вже бачили, Ірод не був жорстокий і не бажав смерті грішника.
Заскочений зненацька, наче на голову йому з ясного неба упали грім і блискавка, Лабріш повалився на землю й не ворушився — удар оглушив його, і він зомлів. Ірод підступив до огорожі над фосою і побачив вузький прохід, а далі — зроблені навкіс у мурованій стіні сходи, які вели до води, що хлюпотіла біля нижніх сходинок. Тиран обережно спустився по тих сходах, а коли відчув ногою мокре — зупинився, пильно вдивляючись у темряву. Незабаром у тіні під стіною він помітив припнутий ланцюгом ДО СХОДІВ човен і підтягнув його до себе. А тоді розірвав ланцюг — для трагічного силача то була суща дрібниця — і ступив у човен, мало не перекинувши його. Коли човен перестав хитатись, Ірод знайшов на кормі в ньому весло й почав тихенько веслувати ним. Скоро човен вийшов з тіні і опинився в ясній смузі, де на маслянистій воді мерехтіли, мов луска верховодок, місячні блискітки. При блідому світлі місяця Ірод побачив у цоколі замку маленькі сходи, прокладені під мурованим склепінням. Він пристав туди, пройшов під склепінням і благополучно проник у внутрішній двір, де в цей час не було жодної душі.
"Ну от я і в самісінькому серці фортеці,— мовив у думці Ірод, потираючи руки.— Широкі міцні плити — куди краще місце для моєї відваги, аніж хисткий патичок, з якого я щойно спустився. Ну, роздивімося, що тут до чого, і — до своїх, на допомогу".
Побачивши замок, який охороняли два кам'яні сфінкси, Тиран слушно розміркував, що цей архітектурно оздоблений вхід має вести в найрозкішніші покої замку, де Валомбрез, ясна річ, помістив молоду актрису і де, певно, зараз точиться бій на честь цієї Єлени без Менелая, доброчесної і неприступної, особливо для Паріса. Сфінкси й не поворухнулися, щоб випустити пазурі й затримати прибульця біля входу.
Перемогли, здавалось, актори. Випивак, Крутиморд і Кривуляй лежали долі, мов телята на соломі. Ватаг банди Малартик лишився без зброї. Але насправді переможці опинилися в полоні. Замкнені двері кімнати відокремлювали їх від тої, кого вони шукали, і ці товсті дубові двері з вишуканим окуттям із полірованої сталі могли стати нездоланною перешкодою для людей, у яких не було ні сокир, ані ломів, щоб вибити їх. Сігоньяк, Лампурд і Скапен, разом упираючись плечима, намагалися видавити стулки, та двері не піддавались, і зусилля акторів слабли.
— А що як підпалити їх? — мовив Сігоньяк у відчаї.— В каміні горять поліна.
— Це буде дуже довго,— заперечив Лампурд,— дуб трудно загорається. Ось вам таран — здоровенна скриня, спробуймо нею розвалити прокляту перешкоду.
Сказано — зроблено: актори схопили старовинну скриню, оздоблену тонким різьбленням, і з розгону бахнули нею в масивні двері; марна річ — тільки подряпина лишилася на полірованих стулках та з одного рогу скрині відлетіла красива, майстерно вирізьблена голівка янгола чи амура. Барон не знаходив собі місця — він знав, що Валомбрез вискочив з кімнати, забравши з собою Ізабеллу, хоч вона відчайдушно опиралася.
Зненацька щось сильно затріщало. Гілля, яке захаращувало вікно, раптом зникло — дерево впало у воду, і в гуркоті його падіння почувся людський крик; то репетував театральний швейцар — йому здалося, що надто слабка гілка не витримає, і він зупинився на півдорозі, а Баск, Агостен і Азо-лан тим часом надумали спихнути дерево у воду, щоб не дати акторам відступити, і здійснили цю блискучу думку.
— Якщо ми не виламаєм дверей,— сказав Лампурд,— то опинимось у пастці. Хай їм чорт, давнім майстрам, які робили такі міцні двері! Спробую кинджалом виколупати замок, якщо інакше нічого не виходить. Треба за всяку ціну вибратися звідси, а вчепитись ні за що — дерева, по якому ми лазили, як ведмеді, вже немає.
Лампурд почав було длубатись кинджалом, коли це в замку заскреготіло, наче хтось там повертав ключ, і двері, які доти вони марно штурмували, відчинилися самі.
— Який яе це добрий янгол прийшов на допомогу нам? — вигукнув Сігоньяк.— І яким чудом відчинилися двері, що так довго ніяк не піддавались?
— Нема тут ні янголів, ні чудес,— озвалася Чікіта, виходячи з-за дверей і дивлячись на барона спокійним, загадковим поглядом.
— Де Ізабелла? — скрикнув Сігоньяк, кинувши очима в глибину другої кімнати, ледь освітленої тремтливим вогником маленької лампи.
Спочатку він не помітив молодої акторки. Герцог де Валомбрез, вражений тим, що двері несподівано розчинилися, відступив у куток, прикриваючи собою дівчину, майже непритомну від страху і втоми; вона впала на коліна, притулилась головою до стіни, коси розсипались, плаття було пом'яте, корсаж розпустився, так відчайдушно шарпалась Ізабелла в руках викрадача, котрий відчував, що жертва от-от вирветься, й марно силкувався зірвати хоч кілька хтивих поцілунків, наче фавн, який, втікаючи від погоні, тягне юну діву у лісові хащі.
— Вона тут,— сказала Чікіта,— в кутку за паном герцогом. Але щоб дістатись до жінки, треба вбити чоловіка.
— Ну, то я вб'ю його,— мовив Сігоньяк і, виставивши шпагу, рушив до Валомбреза.
— Це ми ще побачимо, капітапе Фракас, лицарю бродячих актрис,— вмить приготувавшись до бою, відповів молодий герцог із глибокою зневагою.
Шпаги схрестилися й закружляли одна навколо одної з тією обережною повільністю, з якою вмілі фехтувальники починають бій, що має стати смертельним. Силою Валомбрез не міг зрівнятися з Сігоньяком; але він, як і належало юнакові його становища, довгий час відвідував різні школи фехтування і не одну сорочку промочив потом, навчаючись під керівництвом найкращих майстрів. Про герцога ніхто б не сказав, що він тримає шпагу, наче віник, як зневажливо говорив Лампурд про невправних дуелянтів, котрі, за його словами, тільки ганьблять шляхетне ремество. Знаючи, який небезпечний його супротивник, Валомбрез зосереджував свою увагу більше на обороні, відбивав удари, а сам поки що не нападав. Він сподівався, що стомлений штурмом замку і поєдинком з Малартиком — крізь двері герцог чув, як дзвеніли шпаги,— Сігоньяк скоро виб'ється з сил. А проте, захищаючись, Валомбрез лівою рукою шукав маленький срібний свисток, який висів на ланцюжку у нього на грудях. Знайшов, підніс до губів, і в кімнаті пролунав гострий, довгий свист. Той рух міг би дорого обійтись герцогові — ба-ронова шпага мало не пришпилила його руку до рота; однак він встиг, хоч і з деяким запізненням, відвести клинок, вістря тільки дряпнуло йому великий палець. Валомбрез знову приготувався до бою. Його очі палали хижим блиском, як у чаклунів та василісків, здатних убивати своїм поглядом; посмішка, повна диявольської люті, кривила кутики губів, увесь він аж світився зловтішною жорстокістю і, не відкриваючись сам, наступав на супротивника, посилаючи удар за ударом, але Сігоньяк усе відбивав їх.