— Ти злякалась, подумала, що Чікіта попаде до жаб у фосу. Я ж навмисне зав'язала вірьовку так, щоб можна було її витягнути. На кінці чорної шворки я, худа і темна, була, певно, як той павук, що лізе по Своїй павутині.
— Маленька моя,— мовила Ізабелла, цілуючи Чікіту з лоб,— ти славна і смілива дівчинка.
— Я бачила твоїх друзів, вони весь час тебе шукали, але без Чікіти ніколи не дізналися б, де ти схована. Капітан метався, наче лев, його лице палало, а очі вергали блискавки. Він підвіз мене, посадивши до себе в сідло, і сховався з своїми товаришами в лісочку недалеко звідси. Треба тільки, щоб їх не помітили. Сьогодні ввечері, як смеркне, вони спробують визволити тебе. Тут знайдеться діло і для шпаги, й для пістолета. Це буде чудово. Нема нічого красивішого, ніж коли б'ються чоловіки; тільки ти не лякайся і не кричи. Жіночі крики непокоять сміливців. Якщо хочеш — я буду з тобою, щоб ти не боялася.
— Не турбуйся, Чікіто, я не заважатиму дурними страхами своїм вірним друзям, які ризикують життям, аби врятувати мене.
— Гаразд,— сказала дівчинка,— а до вечора захищайся ножем, який я тобі дала. Не забувай: бити треба знизу вгору. Ну, а я піду трохи посплю десь у куточку, не слід, щоб нас бачили разом. Головне — ти не виглядай у вікно, бо це викличе підозру і наведе на думку, що ти з цього боку ядеш допомоги. Тоді біля замку зроблять облаву і знайдуть твоїх друзів. Усе провалиться, й ти зостанешся в руках Валомбреза, якого так ненавидиш.
— Я й не підійду до вікна,— відповіла Ізабелла,— обіцяю тобі, що не підійду, хоч би як мені кортіло.
Заспокоївшись, Чікіта подалася в нижню кімнату й приєдналася до розбишак, які, понапивавшись, спали, мов бидло, важким сном і навіть непомітили, що малої не було. Дівчинка притулилася до стіни, схрестила руки на грудях — це була її улюблена поза,— заплющила очі й незабаром заснула, бо ж минулої ночі її прудкі ніжки пройшли понад вісім льє — од замку Валомбреза до Парижа. Назад вона їхала верхи на коні, але ця незвична їзда, певно, ще більше стомила її. Худеньке тіло Чікіти було кріпке, як сталь, а проте вона почувала себе геть розбитою і спала глибоким, мертвим сном.
— Ну й сон у цих дітей! — сказав, прокинувшись нарешті, Малартик.— Ми так горлали тут, а вона спить, і хоч би що. Гей, ви, милі тварюки! Постарайтеся стати на задні лапи, йдіть у двір і вилийте собі на голову по відру холодної води. Цірцея за чаркою обернула вас на свиней, після хрещення водою ви знову станете людьми, і тоді ми підемо в дозор, побачимо, чи не замишляється щось для звільнення красуні, яку герцог де Валомбрез довірив нам берегти і захищати.
Розбійники важко підвелися, пошкандибали, хитаючись, до дверей і подалися виконувати мудрий наказ свого верховоди. Коли вони потроху прийшли до тями, Малартик узяв із собою Крутиморда, Кривуляя та Рашпіля й пішов до проходу під склепінням; поблизу там були,двері, що вели від фоси до кухні, а біля них стояв припнутий ланцюгом човен. Малартик одімкнув замок, усі посідали в човен і, відштовхуючись жердиною, рушили; незабаром, розриваючи зелений покрив ряски, човен пристав по другий бік до вузеньких східців, зроблених на обмурованому березі.
— Ти,—сказав Малартик до Рашпіля, коли вся ватага піднялася на схил,— зостанешся тут, стерегтимеш човен на той випадок, якщо б ворог надумав захопити його і проникнути у фортецю. Тим більше, що ти, здається, не вельми твердо стоїш на ногах. А ми обійдемо дозором лісок, може, звідти вилетять пташки.
Малартик і два його поплічники понад годину тинялися довкола замку, але не помітили нічого підозрілого; коли ж вони повернулися назад, Рашпіль стояв, прихилившись до дерева, і спав. Малартик розбудив його, стусонувши кулаком.
— Було б це регулярне військо,— сказав він,— я б велів розстріляти тебе за те, що спав на посту, бо це рішуче суперечить вояцьким порядкам. Та коли вже розстріляти не можна, то я прощаю тебе, тільки присуджую, щоб ти випив кухоль води.
— Лучче дві кулі в голову, ніж один кухоль води в живіт,— відказав п'яниця.
— Чудова відповідь, гідна героїв Плутарха2,— схвально мовив Малартик.— Провина тобі прощається без покарання, але більше не гріши.
Дозор повернувся, човен знову ретельно прив'язали і замкнули на замок з усіма запобіжними заходами, як у справжній фортеці.
"Скоріше у мене побіліє ніс або почервоніє лице, ніж чарівна Ізабелла вибереться звідси або доблесний капітан Фракас пробереться сюди — передбачити треба і те, й друге",— сам собі сказав Малартик, задоволений своїм оглядом.
А Ізабелла тим часом, лишившись сама, розкрила забутий кимось на столику томик "Астреї" добродія Оноре д'Юр-фе.* Спробувала читати. Але очі її тільки машинально бігали по рядках. Думки витали далеко від сторінок книжки, ні на мить не торкаючись намальованих там уже застарілих пасторальних картин. Знудившись, вона відклала книжку і, схрестивши руки, чекала, що" буде далі. Молода жінка стомилася від усяких припущень і тепер, навіть не намагаючись угадати, як саме Сігоньяк визволятиме її, цілком покладалася на самовідданість цього благородного молодого чоловіка.
Настав вечір. Лакеї засвітили свічки, й незабаром дворецький доповів про його світлість пана де Валомбреза. Герцог увійшов одразу ж за слугою і з вишуканою люб'язністю привітав свою полонянку. Сам він був істинним взірцем краси та елегантності. Прегарне лице його запалило б любов у будь-якому неупередженому серці. Куртка з перлис-тб-сірого атласу, короткі блідо-рожеві оксамитові штани, білі чоботи з розтрубами, підшиті мереживом, на перев'язі із срібної парчі — шпага з оздобленим коштовними каменями руків'ям — усе це напрочуд вдало підкреслювало достоїнства молодого вельможі, і тільки Ізабелла в своїй чесноті та вірності могла бути байдужа до них.
— Я прийшов узнати, чарівна Ізабелло,— мовив він, сідаючи в крісло біля неї,— може, мене ви приймете краще, ніж мій букет. Не дуже вірю в це, але хочу, щоб ви звикли до мене. Завтра будуть нові квіти і нові відвідини.
— Ні квіти, ні відвідини нічого не дадуть,— відповіла Ізабелла.— Мені нелегко бути нечемною і казати це вам, але я кажу відверто, щоб ви не тішили себе марною надією.