То була простора їдальня, про це свідчили високі дубові різьблені буфети, в яккх тьмаво поблискував золотий і срібний посуд: глечики для води, солянки, перечниці, чаші, пузаті вази, здоровенні срібні або позолочені тарелі, схожі на щити чи, може, на колеса від воза, а також тонкі, вишуканої форми вироби з богемського та венеційського кришталю, що яскріли при світлі зеленими, червоними і голубими блискітками. Розставлені круг столу стільці з прямокутними спипками немовби ждали, хоча й марно, гостей, уночі ж на них могли сидіти, бенкетуючи, привиди. Стара кордовська шкіра з золотим тисненням і квітчастими візерунками, якою були обтягнуті понад дубовою обшивкою стіни, місцями спалахувала від світла рудуватими відблисками, надаючи темряві теплих і м'яких тонів. Ізабелла мимохідь глянула па цю старовинну пишноту й поспішила до третіх дверей.
Нова кімната, схожа на парадну вітальню, була ще більша, ніж попередні. Кволе світло лампи не досягало її глибини, воно сочилося жовтавими ниточками й за кілька кроків зникало, мов промені зірки в тумані. Але й цього слабенького світла було достатньо, щоб з мороку виринули тіні, заворушилися, прибираючи жаских, потворних форм, невиразні обриси яких домальовував страх. Привиди ховалися між складками штор, сиділи, здавалось, у кріслах, бридкі потвори тулилися по темних кутках, скорчившись або вчепившись кігтями, мов ті кажани.
Трохи вгамувавши свої химерні страхи, Ізабелла рушила далі і в глибині кімнати побачила розкішний балдахін, прикрашений угорі перами, з гербом, на якому вже трудно було розібрати геральдичні знаки; під балдахіном, на підвищенні, вкритому килимом, стояло, наче трон, велике крісло, до якого вели три сходинки. Все це — погасле, невиразне, вихоплене з мороку лиш кількома відблисками світла,— набувало в своїй таємничості суворої і грізної величі. Здавалося, ніби то престол для повелителя духів, і не треба було великих зусиль уяви, щоб побачити янгола тьми, який сидить на ньому поміж двома своїми довгими чорними крилами.
Ізабелла пішла швидше, і, хоч як легко вона ступала, рипіння її черевичків лунало в цій тиші страшенно гучно. У четвертій кімнаті була спальня, там стояло здоровенне ліжко, запнуте важкою завісою з темно-червоного індійського шовку. Між ліжком і стіною була зроблена з чорного дерева лавочка для моління, над нею висіло, поблискуючи, срібне розп'яття. Ліжко, закрите запоною, навіть удень навіює якийсь неспокій. Мимоволі думаєш про те, що криється там, за тією завісою. А вночі, в порожній кімнаті таке ліжко просто жахає. В ньому може бути і людина, яка спить собі, і мертвяк, і живий зловмисник, який пантрує на тебе. Ізабеллі здалося, ніби з-за тої завіси чути глибоке уривчасте сонне дихання; почулося чи таки й справді хтось там дихав? Вона не наважилась відхилити край червоної матерії і присвітити лампою, щоб упевнитися.
За спальнею містилася бібліотека; погруддя поетів, філософів та істориків, стоячи на шафах, великими білими очима дивилися на Ізабеллу, а в шафах видніло багато сяктак розставлених книжок, і їхні корінці з золотими цифрами та назвами неначе оживали, мимохідь освітлені лампою. Далі будинок повертав під прямим кутом, і з того боку, що виходив на подвір'я, тягнулася довга галерея. В цій галереї висіли розміщені в хронологічному порядку фамільні портрети в поруділих од часу позолочених рамах. На другій стіні якраз навпроти них був ряд вікон, закритих віконницями з прорізаною вгорі овальною діркою. Зійшов місяць, і промені його, проходячи крізь ті дірки-прорізи, відбивалися в такій же формі на протилежній стіні; інколи пляма голубуватого світла лягала, як бліда маска, на обличчя портрета. Все це справляло незвичайне враження. В чарівному відблиску того світла картини оживали, викликаючи тривогу і страх, тим більше, що тулуби на портретах лишалися в тіні, а сріблясто-бліді лиця неначе раптом вихилялись із рам, щоб подивитися на Ізабеллу. Інші, ті, на які падав тільки відблиск світла від лампи, зберігали під жовтим лаком урочисту нерухомість мертвих, а проте здавалося, ніби душі предків прийшли глянути на божий світ через їхні чорні зіниці, мов крізь навмисне зроблені отвори, й ті зображення були теж не менш зловісні, аніж усі інші в цій похмурій колекції.
Щоб перейти галерею, із стін якої пантрували фантастичні привиди, Ізабеллі потрібна була така ж хоробрість, як солдатові, що йде під вогнем цілого взводу. Від жаху дівчину пройняв холодний піт, стікаючи поміж лопатками, їй ввижалося, буцімто оті привиди в латах і камзолах, прикрашених лицарськими відзнаками, багаті вдовиці у широченних платтях з високими комірами вийшли із своїх рам і супроводять її, немов похоронна процесія. Вона ніби чула навіть їхні кроки, майже невловні, бо привиди йшли, ледь-ледь торкаючись ногами паркету. Нарешті актриса досягла краю того широкого коридора й опинилася перед заскленими дверима, що вели на подвір'я; натрудивши пальці старим іржавим ключем, який насилу повернувся в замку, Ізабелла відчинила двері і, поставивши лампу, щоб забрати її по дорозі назад, вийшла з галереї, притулку нічних жахів та привидів.
Побачивши небо, на якому мерехтіли, мінячись сріблястим блиском, зорі — бліде світло місяця не здолало погасити їх,— Ізабелла відчула таку глибоку, таку безмежну радість, наче вона від смерті повернулася до життя; їй здавалося, що бог тепер бачить її зі своєї небесної висі, бо раніше, коли вона блукала, загублена в густій темряві, під непроникними склепіннями, в лабіринті кімнат і коридорів, він просто міг забути про неї. Становище її ніскілечки не поліпшилось, а проте з серця звалився величезний тягар. І вона продовжувала розвідку. Одначе все в цьому дворі було ретельно позамикано і сам він скидався на смугу укріплень якоїсь фортеці; відкритий був тільки один напівкруглий угорі отвір у мурованій стіні — хід, який вів, певно, до фоси, бо коли Ізабелла обережно виглянула в нього, в обличчя їй дихнуло, мов вітер повіяв, прохолодою глибокої води, а знизу чути було, як легенько хлюпочуть, б'ючись об берег, хвильки. Видно, через цей хід доставляли провізію для кухонь замку; але, щоб переправитись сюди чи вибратися звідси, потрібен був човен, напевно, захований тепер десь унизу, на воді біля берега, в такому місці, куди Ізабеллі ніяк не дістатися.