У цю мить Аркадій і все живе на березі кинулися стрімголов тікати і бігли три дні не зупиняючись аж до Вімінаціума.
— Такий незграба, як я, може й шкоринкою хліба порізатися,— шепотів, біжучи, Аркадій.
У Вімінаціумі він знайшов свого знайомого з порона. Над його плечем все ще літав жовтий метелик.
— Cras, eras, semper eras,— промовив раб, усміхаючись, і відвів Аркадія до офіцінатора, показав йому ключ, який вилив Аркадій, і таким чином прибулого прийняли до монетного двору вимірювати пластини, з яких відливатимуть мідяки.
Ця робота сподобалась Аркадієві. Був він старанний, і після смерті того знайомого його призначили замість небіжчика лити бронзові монети із срібним покриттям. Це звалося nummi mixti. Але, маючи час, Аркадій завжди ходив по базарах, слухав розповіді людей і все розпитував, чи не бачив хто десь дерев'яного ключа. І дівчину з довгим чорним волоссям. Шукаючи вістей про Микаїну, він слухав на базарищах і вулицях різних людей. Один умів вигадувати дивні історії, але не вмів їх розповідати. Інший, навпаки, не міг вигадати історії, але чудово переказував чужі. Третій не вмів ані того, ані іншого, зате все, про що ті двоє розповідали по ярмарках, було саме про цього третього. Якраз один такий гунявий чоловік, про якого пліткували на базарах і який носив капелюха із риб'ячої шкіри, сказав Аркадієві, що в одному храмі на березі Понту бачив дерев'яний ключ, який висів на стіні.
Аркадій у цей час уже був одружений і мав дочку Флацилу. Трапилося це випадково. Одного вечора якась дівчина, проходячи близько повз нього, у поспіху покрутила перед ним задом, і він її на грецький манір ущипнув за гузу. Вона випустила з рук подушку для схованки душ, яку несла, і дала Аркадію ляпаса. Йому здалося, що у ляпасі він пізнав отой Микаїнин ляпас на пороні. Не маючи часу перевірити, він повалив дівчину і зробив їй Флацилу. Усі троє жили відтоді в Вімінаціумі, де Аркадій належав майстерні, що виливала монети у формах. Це заняття не дуже його захоплювало. Такий спосіб лиття частіше використовували для виготовлення підробок та фальшивих монет, до того ж монетки виходили нечіткі, і Аркадію не подобалося працювати у цій майстерні... Тому він недовго вагався. Попрощався з родиною і поплив униз по річці на Pont Euxini шукати Микаїну.
VIII.
На судні з двома кормилами він наспівував пісню про рибу, коли до нього підійшла якась дівчина під капелюшком з риб'ячої шкіри. Наче була приваблена піснею. Він відразу помітив, що груди її мали величезні соски, на яких у неї були персні, мов на пальцях. Через оті каблучки капало голубими сльозами молоко. Він спробував обняти її, та вона відступила, мовивши, що має в собі кров. Він подумав, що зрозумів її, але дівчина додала, що вона жриця і що в ній Божа кров.
— Sangreal,— додала вона. І вийняла з рота крихітний червонястий камінь.
— Що це? — запитав він.
Тоді жриця розповіла йому історію про камінчик. Це був "королівський камінь", справді краплина закам'янілої Божої крові. Жриці такі камінці успадковували з покоління у покоління. Камінчики вони тримали у роті під час обряду в храмі і через них вимовляли молитви. Від цього деякі камінчики були дуже стерті й малі, а інші, якими рідше користувалися, були більші. Найвище цінувався крихітний камінчик, що зберігався в одному храмі у Палестині. Вважалося, що він належав якійсь жриці на ім'я Магдалена. Вона давно померла у Галії, але перед тим, як вирушити у відкрите море, залишила на своїй батьківщині камінчик, через який молилася...
Почувши цю оповідь, Аркадій спитав дівчину про храм з дерев'яним ключем на стіні, і вона сказала, що знає про такий храм і що він на вірному шляху.
Коли вони висадилися з корабля, Аркадієва супутниця вказала на берег, під яким можна уві сні заснути.
— А заснути уві сні,— мовила жриця,— це пробудитися в якомусь іншому житті.
Потім вони напилися з джерела опуклої води — води пізнання, побачили двері, через які той, хто пройде, помре через сорок днів, та мідний тік, на якому гарманили хліб десятеро коней. Коли він попрощався зі своєю супутницею, у повітрі над водою пливла вже тисячу років скеля, бо Соломон наказав демонам тримати її там. А з такої точнісінько скелі на березі точилася вода, куди б скелю не переносили.
Проте Аркадій не знайшов храму за тим описом, що йому було дано. На вказаному березі не було ніякого храму. Якісь випадкові перехожі сказали йому, що храм під землею. Він спустився й побачив, що на стіну храму справді було повішено дерев'яного ключа. Тільки цей тут був значно більший, ніж той, який Аркадій продав перед від'їздом до Вімінаціума. Спочатку він розпитував навколо, а потім і в самому храмі у жриць, чи нема між ними дівчини на ім'я Микаїна. Йому сказали, що немає і що він даремно її шукає, якщо вона дала обітницю бути жрицею. Ще вони сказали, що дадуть йому їсти.
Зморений і у відчаї він приніс у храмі жертву спаленням, як це робили й інші, сів за дерев'яний стіл і чекав на час обіду. Спочатку винесли чотириніжник, а на ньому один запалений каганець. І в одній скляночці пшеницю, куди було встромлено сім патичків, оповитих вовною. Потому йому дали полумисок, в полумисок налили соусу з вина та прянощів з ікрою. Він пізнав його вже по запаху.
"Справді, між ротом та шматком багато чого може трапитися!" — промайнуло в нього, бо то була страва, яку готувала Микаїна. Як навіжений, побіг він до жриці, яка казала, що Микаїни немає у храмі, благаючи пустити його до тієї, яку він шукає. Зрозумівши, що це марно, він почав кликати Микаїну, співати пісню про рибу і, нарешті, втомлений, впав у затінку якогось дерева, все ше тримаючи в руці той полумисок.
Інші відвідувачі храму здивовано дивилися на нього. Він помітив одного чоловіка з дівчинкою, що видалася йому схожою на Микаїну, і на мить подумав, що й вони прийшли шукати Микаїну.
— Чи то не Микаїнин чоловік і її дочка? — запитав він сам себе. Дівчинка подивилась на нього крізь посмішку, яка була якось старша за неї саму. Аркадій хотів до них обізватися, але незнайомий крикнув у цю хвилину:
— Диви! — нахилився і з піску біля ніг Аркадія вийняв каблучку з великим зеленим каменем.