Німецька та іспанська психіки — це дві машини, що функціонують дуже відмінно. Погляньмо, що в них відбувається при збудженні й одержанні враження. Хто більш вразливий — німець чи іспанець? Питання поставлено неправильно, бо про кожного з них можна сказати, що він вразливіший за другого. Іспанець — легковразливий, а німець глибоковразливий. Іспанець реагує на подразнення швидше, йому досить і простіших стимулів. Німець гається з відповіддю і просто не сприймає багатьох подразнень. Натомість, коли вже німець реагує, то робить це безоглядно.
Уявімо собі дві сфери — А і В — з чутливої речовини. Чутливість А інша, ніж В. Коли якась точка іспанської сфери А дістає зовнішнє подразнення, то ця точка збуджується і реагує так, немов вона сама є всією сферою. У німецькій сфері В діткнута точка не вібрує так гарячково, як у сфері А, її подразнення не таке сильне, але, натомість, цей стан поволі поширюється на інші точки сфери. Тож вражається геть уся сфера, котра реагує як одне ціле.
У першому випадку відчуття полягає у звичайному сприйнятті стимулу в усій його інтенсивності, якості та чистоті. Реакція автоматична, як відрух. У другому випадку відчуття — ця взаємодія первинного враження [220] з усією істотою, а реакція полягає, скоріше, не у відповіді на одиничний стимул, а в спілці стимула з суб'єктом. Тут враження зводиться до мінімального фактора, і все визначає рефлексія.
Таке схематичне протиставлення дає нам змогу збагнути механізм двох відмінних психологічних організмів. Іспанець — це пучок рефлексів; німець — єдність рефлексій. Перший живе в режимі духової децентралізації, його Я є, властиво, зібранням кількох Я, кожне з котрих функціонує у свій час, незалежно від інших. Німець живе централізовано; кожна з його дій постає немов у ракурсі його особистості, яка живе в теперішньому, активно діючи.
Чесноти й вади обох рас спричинені супротилежною конституцією психічного апарата. Марно шукати в іспанцеві внутрішньої злютованості й солідарності. Його життя складається з гострих кутів та осібних моментів. Якщо ж узяти кожен з цих моментів окремішньо, нас подивує грація й імпульсивність його поведінки. Але годі шукати в ньому узгодженості між двома послідовними моментами. Національна несолідарність нашого народу — це не що інше, як історична проекція несолідарності індивіда з самим собою. Я іспанця є множинне, має колективний характер і позначає внутрішню орду.
Геть супротилежною є німецька душа, надзвичайно еластична й солідарна. Перша мить враження, коли якась точка її периферії постає наодинці зі світом, викликає в неї жах. Вона почувається сильною лиш тоді, коли враження утушковане, захищене рештою душі. Федеріко Альберто Ланге говорив, що німецький аптекар не може товкти у своїй ступці, спершу не вияснивши, що ця дія являє собою в системі Всесвіту. Звідси неминуча повільність життьового tempo, властива німецькому існуванню.
Усе, що є в нас кращого, ми хотіли б перенести на Всесвіт. Вольтер писав: якби королівський павич міг говорити, то сказав би, що має душу і що ця душа про-буває в його хвості. Філософія Канта — це гігантська апологія рефлексії та діатриба всіх первинних відрухів. У логіці він відкидає відчуття, яке є первинним актом свідомості. Це ще не пізнання; воно починається там, де сприйняте опановує рефлексія і, четвертуючи його, реорганізує згідно з принципами розуміння, які є [221] суб'єктивними формами, або, як їх ще називають, "детермінаціями рефлексії" — Reflexionsbestimmungen. В етиці Кант заперечує атрибут доброти будь-якого спонтанного акту, будь-якого відчуття, що автохтонно проростає зі споду особистості. Так само, як відчуття в пізнанні, емоцію в моралі слід паралізувати, дослідити і визнати розумною лише за тієї умови, що її схвалює рефлексія, зводячи в ранг "обов'язку". Одна й та сама дія є поганою, коли вона спонтанна, і хорошою, коли рефлексія надає їй форми чи уніформи "обов'язку".
Кант скрізь відкидає будь-яку спонтанність, немов вона є тільки інфражиттям, і визнає право лиш за цією вторинною діяльністю, тобто, рефлективністю. У Канта спонтанне Я є немов дитиною під постійним наглядом Я-наставника. Найцікавіше те, що Кант вважає спонтанним останнє, скандально плутаючи поняття. Таке перекручення є педантизмом. Педант — це той, хто з рефлексії робить спонтанність.
У цій славнозвісній педантичності корениться ментальна сила німців. Бо наука неминуче є рефлексією. Хто не вдовольняється світським життям і прагне стати науковцем, мусить стати трохи педантом, тобто трохи німцем.
Дух Канта з острахом стенається перед безпосереднім, перед простим та ясним, перед буттям в собі. Він страждає на онтофобію. Коли його оточує промениста реальність, він почуває необхідність укриття й панцеру для захисту від неї. В "Нібелунгах" Геббеля Брунгільда, прибувши на ясні землі Бургундії із свого краю, де панує вічна ніч, говорить:
Надмір світла мені на шкоду,
я почуваюсь немов нага,
і немає такого вбрання,
що могло б мене захистити.
Почуття всеосяжного жаху зробило те, що від Канта німецька філософія перестає бути філософією буття і перетворюється на філософію культури. Культура — це вбрання, якого домагається Брунгільда, щоб захистити свою голизну; це рефлексія, яка прагне заступити життя. Велична діяльність трансцендентального ідеалізму має оборонну тенденцію і чимось схожа на гусінь, що витворює зі своєї слини окремішній кокон. Життя німця завжди простіше, ніж будь-якого іншого європейця. Але не менш справедливе і твердження, що [222] будь-який європеєць мислить завжди простіше, ніж німець. Німець вдатний у науці і невдатний у житті, він незугарний втримати прекрасну мить.
У мемуарах пані Рекам'є є цікава історія, яку я пропоную до уваги моїх приятелів німців. Ця найвродливіша жінка того часу полонила своїми чарами всіх, кому довелося її бачити. Англія влаштувала їй офіційний прийом лише з огляду на її вроду. Шаміссо розповідає, що на одному з островів у Південному морі бачив тубільців під час ритуалу перед якимось образом. Наблизившись, він упізнав на портреті пані Рекам'є. Досі лишається загадкою, як той портрет потрапив на далекий острів. А ось інша історія. Одного ранку, коли пані Рекам'є перебувала на водах у Пломб'єре, їй подали візитну картку якогось німця. То не був звичайний час для аудієнцій, але німець наполягав, щоб його було удостоєно честі побачити панію. Пані Рекам'є звикла до таких настирливих поклонників, тож це її не здивувало, і вона прийняла німця, котрий виявився дуже вродливим юнаком. Привітавшись, він сів і заходився мовчки роздивлятися на неї. Це німотне захоплення, приємне, але обтяжливе, затягувалося. Зрештою, пані Рекам'є наважується спитати, чи не завдячує вона цей візит котромусь його землякові.