Впиваючись восьмим дивом світу, яким у дзеркалі води славетне місто постає, йому здається, що він п'є той дивовижний краєвид.
Для щирого південця реальність Я-Свідомості, Внутрішнього з великої літери завжди незбагненна, нижча й ефімерна. Але слід визнати, що не тільки з погляду південного, а й раціонального, німецька чутливість — це щось дуже дивне, рідкісне та ледь не патологічне '. Свідомість може існувати лиш як свідомість чогось. Отже, надсвідомий об'єкт є, природно, таким, що здається первинним. Усвідомлення свідомості, тобто свідомості як об'єкта,— це вторинний феномен, який передбачає первинний. Це парадокс світосприймання, що починає з того, що є вторинним, і робить з нього властиво первинне, слід визнати як такий, добре наголосивши на його різнорідному характері, якщо ми хочемо збагнути німецький дух.
Точнісінько так, як усе, чого торкається Тантал, перетворюється на золото, так усе, що німець бачить вочевидь, він бачить уже суб'єктизовано і як належне до його Я. Зовнішня реальність, далека від Я, звучить йому на кшталт оманливого відлуння чи невиразного резонансу в порожнині його свідомості.
Тож він живе ув'язненим у собі самому і має себе за єдину правдиву реальність. За висловом кіренаїків, він приречений жити "немов в обложеному місті", відрізаним від усесвіту, замкненим у своїх особистих переживаннях.
Кант є класиком цього вродженого, властивого німецькій душі, суб'єктивізму. Я називаю суб'єктивізмом [214] таємниче призначення, внаслідок якого найперше і найочевидніше, що суб'єкт знаходить у світі,— це самого себе. Всі подальші спроби видобутись назовні, осягти транссуб'єктивне буття, матеріальний світ, інших людей є для нього трагічним зусиллям. Контакт із зовнішньою реальністю ніколи не буде властиво контактом, безпосередньою очевидністю, а лиш механізмом, хисткою ментальною конструкцією, позбавленою рівноваги. Суб'єктивний характер первинного досвіду пошириться на весь світ, і скрізь, куди сягає інтелект, він не побачить нічого, крім речей, забарвлених Я. "Критика Чистого Розуму" — це славетна історія цієї боротьби. Самітнє Я прагне поєднатися зі світом та іншими Я, але не знаходить іншого способу досягти цього, як витворити його в собі самому.
Цікаво, що це відвіку було властиво німецькій філософії, ще в найворожіші до її вродженої чутливості епохи. Вважаючи Я взірцевою реальністю, німець розуміє філософію як спробу інтелектуально побудувати світ, котрий був би, наскільки це можливо, подібний до Я. Хто зроду самотній, тому ніколи не мати товариства, яке б не було оманою.
Натомість південець, який починає, навпаки, з усвідомлення безперечного факту чужого існування — речей, людей, приречений на життя в гармидері великого всесвітнього майдану, ніколи не лишаючись на самоті. На відміну від німця, його проблема полягатиме в проникненні в себе самого, в осягненні факту Я. Він добувається до самого себе, добачивши спершу фізичний світ і ти, а вже від них, немов рикошетом, переносить в себе норму цих первинних очевидностей. Отже, він прагнутиме витлумачити Я іззовні, як ми бачимо іззовні речі та інші суб'єкти. Тому в будь-якій чисто південній філософії Я побудовано у формі, подібній до тіла і в поєднанні з ним (2). Платон і Арістотель ігнорують Я, свідомість самого себе, цю дивовижну реальність, яка полягає в знанні самого себе, в спрямованості на себе, утворенні абсолютної Інтимності. Те, що не є тілом, є майже-тілом, і це називають душею. Арістотелівська душа — це така собі напівтілесна єдність, на яку накладено обов'язок мислити і водночас підтримувати tl.-пь. Це доводить, що мислення сприймається не зсередини, а як світова даність, подібна до руху фізичних тіл.
Відмінність між баченням зсередини чи зокола, між [215] баченням stricto sensu * внутрішнім, іманентним, та баченням зовнішнім є надзвичайно важливою. Грубо кажучи, це те саме, що дивитися на бігуна чи самому почуватися бігуном. Бігун сприймає біг через своє тіло як комбінацію мускульних відчуттів, розширення та звуження судин, пришвидшення кров'яного потоку. Натомість бігун являє собою візуальний і зверхній спектакль, переміщення тілесної форми на тлі простору. Цікаво, що в мовах деяких примітивних народів дія у власному виконанні і дія у виконанні інших позначаються різнокореневими словами. І не дивно, бо тут ідеться про два цілком відмінні феномени.
* Властиво (латин.).
Найперше, з чим стикається стародавній грек,— це з рухом тіл та думками інших людей в матеріалізованому слові, logos. Рух не відає, що він рухається. Мислення грека теж не відає, що воно мислить. Воно просто йде собі до об'єкта і матеріалізується в слові. Для німця, навпаки, мислення мусить усвідомлювати себе. Він називає це свідомістю — центральний термін усієї новочасної філософії(3). Німецьке Я — це не душа, не реальність, так чи інак пов'язана з тілом, а самоусвідомлення — Selbstbewusstsein, термін, який досі не має відповідника в мовах південної традиції. Протягом п'ятнадцяти років викладацької праці я вповні пересвідчився, як важко збагнути іспанцям це поняття. Натомість на німецьких семінарах з філософії мене не раз дивувала легкість, з якою початківець сприймає це поняття. Немов те щойно народжене каченя, що рушає прямцем до ставка своєї стихії.
Чи ж не дивна природа цього Я?! Тимчасом як інші речі обмежуються тим, чим вони є,— світло світить, звук звучить, білизна біліє,— Я є тим, чим є, тільки в міру усвідомлення цього. Фіхте, enfant terrible кантіанства, на повен голос проголошує те, на що не зважився Кант, безапеляційно визначивши Я, як буття, що знає себе, усвідомлює себе. Його реальність полягає саме в цій рефлективності. Я завжди наодинці, на самоті з собою, його буття — це для-себе-буття. Гегелеві ми завдячуємо карбування цієї нової категорії — Fiirsichsein (4).
Коли Сократ пропонує грекам свій великий імператив Пізнай самого себе, він відкриває південний секрет. [216]
Для німця таке веління не становить жодної вартості; німець добре знає самого себе. Для нього це не desideratum *, а його автентична реальність, первинний досвід. А грек знає тільки ближнього — бачене іззовні Я. Тож його Я є певним чином ти. Платон майже не вживає, тим паче пишномовно, слово Я. Замість нього він говорить ми. Це людина майдану і форуму. Але чому щирий германець такий нечулий до пластичного світу? Чому його рухам бракує граційності? Чому він хибує на інтуїцію щодо ближнього? — В політиці, бесіді, романі. Певне тому, що він нечітко сприймає ти й мусить витворювати його, спираючись на своє Я. Німець проектує своє Я на ближнього, роблячи з нього хибне ти, таке собі alter ego. У соціальних стосунках він часто має клопіт. Ти починається якраз там, де закінчується Я, і є абсолютно відмінним від мене.