Канів

Страница 3 из 4

Плужник Евгений

А на землі, затопленій садами,
По берегах її блакитних рік —
Ні сіл, ні міст, а те, що я не звик
Ще називати простими словами!
— Щасливий світе! — вигукну з нестями.
Та перше, ніж відчую власний крик,
Мені з очей далекий обрій зник,
А обрій близький замикає брами...
І, обхопивши голову руками,
Гублю хвилинам божевільний лік
І тільки чую: десь понад світами
Пливе назад мені за роком рік.

І знову я сіренький рахівник,
Що зазирнув за межі всіх історій,
Дивлюсь на села журні та суворі,
Що мов конають тихо віддалік...
І знову я в кутку своїм приник:
Такі ті села для журби просторі,
Голодні, темні, стомлені і хворі,
Як десять років тому, як торік!
І мов ті велетні серед калік,
Мов острови на безбережнім морі,
Стоять міста... І рвуться на язик
Слова журби, а не гірких докорів!

Міста, міста! Жорстокістю бадьорі!
Мільйонносилі людські двигуни!
Це ваш тягар приплескав бігуни,
Це вам на паливо часи і зорі!
Камінносерді! Тисячами творів
Уславлені культурні дикуни!
Закуті в мідь, бетони й чавуни
Вселюдські мрії, ніжні і прозорі!
Коли ж огнем своїх лабораторій
Розженете довічні тумани,
Що криють, наче хвилі неозорі,
І цемент ваш, і проріст ярини?

Коли ж страхіття визиску й війни,
Що, вас створивши, володіють нами,
Десь накладуть своїми головами
За всі гріхи німої давнини?
І ви, знанням озброєні сини
Наївних сіл, що никнуть над степами,
Приведете їх за яснії брами,
Де рани давні вигоять вони!
Живі уламки днів старовини!
Убогі стріхи, вквітчані вишнями,
Хто слів гірких над вами не ронив,
Хто не болів і не болить за вами!

Мільйони сіл, де поруч комнезами
Й вечірній дзвін до церкви,— знаю вас!
Не швидко ви у той щасливий час
Доженете скрипучими возами!
Ще вам не раз звертати на той самий
Знайомий шлях — проклятий вже не раз
Знесилля, муки, темряви й образ,
Политий потом, кров’ю і сльозами!
Аж доки там, за дальніми часами,
Не раз змінившись в профіль і en face,
Давно розставшись з степом і лісами,
Почуєте доби нової глас...

І по хатах заступить лій і гас
Електрика; й зашарудить газета
Там, де колись пророка і поета
Великий дух за темряви погас;
І відродиться в міліонах мас,
А не лише зорітиме з портрета,
Змагань безсмертних символ і прикмета,
Апостол правди, селянин Тарас!
А від часів моїх десяток фраз
В нудній колекції анахорета,
Немов часам прийдешнім напоказ,
На берегах лишить байдужа Лета...

І стануть дні — немов рядки сонета
Довершені! Й в розлогах пишних днів
Зростуть нащадки давніх хуторів,
Не знавши болю, примусу й багнета!
Гарбу замінить вигідна карета...
І ремигання стомлених волів
Вже не почують простори полів
І неба сонцем заткана сайєта...
О давня Земле, над усі планета!
Коли ж з безодень світових огнів
Спливе над обрій золотий комета —
Знамено розквіту для сіл і нив?

Чи ще не раз перегорить їх гнів
На сірий попіл, і криваві чвари,
Може, не раз побачать сиві хмари
На бідним лоні стомлених ланів?
І не один ще мовить — ось змарнів,
А де ж і юнацтва мрії і примари?
А хліб селянський і міські товари —
Замість села і міста — у борні...
І ще не раз по золотій стерні
Народних спогадів — прихильні Лари —
Перейдуть предки дужі і смутні:
Варяги, скити, половці й татари...

Але міцні розміряні удари
У серця вічності, і йдуть віки,
І не затримають тобі руки,
Історіє, ні молитви, ні кари!
І зійде час електрики і пари
На мертвий степ, занедбаний такий,
Де ще недавно кидали круки
Тінь від крила на кочові отари!
І там, де вчора ще над плугом марив
Ратай про хліб, від кукіля гіркий,
Знання і досвіду могутні чари
До лемеша додасть юнак стрункий!

І поту давнього гіркі струмки
З засмаглих чол Семенів та Іванів
Вже не роситимуть пісок і камінь,
Що хліборобові дались взнаки...
Бо ось складуть нові робітники
Машини мудрі, мов дитя, слухняні,—
І в вечори задумливі і тьмяні
На степовому березі ріки
Рибалка-дід забуде про вудки,
Почувши звуки, ще йому незнані,—
Не дзвін коси, а впевнені гудки
Залізних коней з м’язами титанів!

В яких рядках поезій чи романі
Я оспіваю час, що десь гряде?
Я, що схилив покірне і бліде
Своє лице у двох віків на грані!
Ось тільки бачу, так немов в тумані,
Прекрасних, дужих, радісних людей —
І вся земля співає, і гуде
Широкий простір буйних океанів...
І пишні села, радістю убрані,
За руку місто впевнено веде...
І на горі всіма забутий Канів
Благословляє в далечінь дітей!

Мільйони книг, теорій і ідей,
Вся точність формул, вишуканість рими,
Все, що часами давніми й новими
Дало землі натхнення молоде,—
Знання і досвід, що для них ніде
Не ставить світ духовий та видимий
Якихось меж, і триєдине з ними
Мистецтво вічне, що було й буде,—
Усе для часу, що до нього йде
Життя помалу кроками важкими,
На цім шляху лишивши де-не-де
Руїни, біль і розпач нестерпимий!

О краю рідний, степе несходимий!
Надійде час — і темрява густа,
Що ти її у спадщину дістав
Укупі з мріями найкращими своїми,
Розійдеться — і прийдемо туди ми,
Де вільна єдність вільно вироста,
Де важать рівно поле і верстат
Для тих, що разом спини гнуть над ними!
Далекий часе! Тернами густими
Нехай до тебе шлях позаростав,—
Дар поступати, людності питимий,
Її вести вперед не перестав!

Туди, де світ, що з хаосу повстав,
Що всі стихії невгавущі збурив,
До ніг людини ляже, наче мурий
По шкоді пес, ховаючи хвоста!
Де поєднає села і міста
Велика єдність праці і культури,
Аби нащадок велетнів похмурий
Засмаглу спину гнути перестав;
Щоб посміхнулись радісно вуста
Тих, що під плач то ліри, то бандури
Молили всує мертвого Христа,
Його творцями взяті на тортури!