Кандід, або Оптимізм

Страница 22 из 30

Вольтер

– Погоджуюсь, – сказав Пококуранте, – що друга, четверта і шоста частини його "Енеїди" чудесні.[273] Що ж до його побожного Енея, дужого Клоанта, друга Ахата, малого Асканія, пришелепуватого царя Латина, міщанської Амати[274] та недоладної Лавінії, – то тяжко знайти щось холодніше і неприємніше. Я вже вважаю за краще читати Тассо[275] та казки Аріосто,[276] від яких можна заснути і стоячи.

– А чи дозволите вас запитати, – сказав Кандід, – може, вам більше втіхи дає Горацій?[277]

– Так, у нього бувають думки, – сказав Пококуранте, – вельми корисні для світської людини; подані в стислих, енергійних віршах, вони легко залишаються в пам'яті. Але мене дуже мало вражає його подорож до Бріндізі, його опис поганого обіду або мужицької сварки між якимось Рупілієм, що його слова, каже він, "були повні гною", та ще кимсь,[278] слова якого "були оцтом", його вірші проти старих жінок і чаклунок я читав з великою відразою.[279] І невже він може подобатись, коли говорить своєму другові Меценату, що стукнеться об зорі своїм піднесеним чолом,[280] якщо той зачислить його до ліричних поетів. Дурні захоплюються всім, що тільки написав шанований автор. А я читаю тільки для себе і люблю тільки те, що мені до смаку.

Кандід, якого змалку привчили не мати власної думки, вельми дивувався всьому, що чув, а Мартен уважав спосіб думання Пококуранте досить розумним.

– А от і Цицерон,[281] – сказав Кандід, – я гадаю, що ви раз у раз перечитуєте цю велику людину?

– Навпаки, ніколи не читаю, – відповів венеціанець. – Що мені до того, як він захищав Рабірія або Клуенція? У мене досить своїх справ, де я сам маю судити. Я вважав був за краще взятися за його філософічні твори, але, побачивши, що він сумнівається у всьому, зробив висновок, що знаю не менше від нього і можу лишатися неуком без сторонньої допомоги.

– А ось вісімдесят томів записок Академії наук, – скрикнув Мартен. – Може, тут є щось путнє.

– Було б, – сказав Пококуранте, – коли б хоч один з авторів цього сміття винайшов принаймні спосіб робити шпильки; а то ці книжки повні лише нікчемних систем і не містять жодної корисної статті.

– А яка сила театральних п'єс, – сказав Кандід, – італійських, іспанських, французьких!

– Так, – відповів сенатор, – маю їх зо три тисячі, але гарних не знайдеться і на три десятки… Всі ж оті проповіді, що разом не варті однієї сторінки Сенеки,[282] та всі грубезні томи теології, – так ви ж добре самі розумієте, що до них не заглядав ніколи ні я, ні хто інший.

Мартен побачив полиці з англійськими книжками.

– Я гадаю, – сказав він, – що республіканцеві має подобатись більшість цих, так вільно написаних праць.

– Так, – відповів Пококуранте, – добре, коли пишуть те, що думають, це привілей людини. По всій нашій Італії пишуть тільки те, чого не думають; ті, що живуть на батьківщині Цезарів і Антонінів,[283] не сміють висловити думку без дозволу ченця-якобіта.[284] Я був би задоволений свободою, що її надихають геніальні англійці, коли б пристрасть і дух партії не псували все те, що ця дорогоцінна свобода має гідного пошани.

Кандід, побачивши Мільтона,[285] спитав, чи не вважає господар цього автора великою людиною.

– Кого? – спитав Пококуранте, – цього варвара, що написав довгий коментарів до першого розділу "Буття" в десятьох книжках дубових віршів?[286] Цього грубого наслідувача греків, що спотворив творіння світу, в якого Месія бере величезного циркуля з небесної шафи і креслить проект своєї праці, тимчасом як Мойсей говорить про Вічну істоту, що створила світ одним словом? Щоб я шанував того, хто псує пекло й дияволів Тассо; хто виставляє Люцифера то жабою, то пігмеєм, у кого він сто разів торочить усе ті самі речі і сперечається на богословські теми; хто серйозно копіює жарти Аріосто про винайдення вогнепальної зброї і змушує чортів стріляти в небо з гармати! Ні мені, ні кому іншому в Італії не можуть подобатись такі сумні витівки. Від "Шлюбу Гріха і Смерті", від зміїв, що породжують Гріх, нудить кожного, хто має хоч трохи тонкий смак, а той довгий опис лікарні – він цікавий тільки для трунаря. Цю поему, таку похмуру, дивацьку і несмачну, зустріли зневагою, щойно вона з'явилась; я й тепер ставлюсь до неї так, як ставились її сучасники на батьківщині. А втім, я говорю те, що думаю, і я мало цікавлюсь тим, щоб інші думали, як я.

Кандіда засмутили ці слова; він шанував Гомера і трохи любив Мільтона.

– Ох, – сказав він нишком Мартенові, – я боюся, що й до наших німецьких поетів він почуває глибоку зневагу.

– Він не так уже й помиляється, – сказав Мартен.

– О, яка надзвичайна людина! – говорив Кандід сам собі. – Який великий геній цей Пококуранте! Ніщо не може йому сподобатись.

Оглянувши отак усі книжки, вони зійшли в сад. Кандід вихваляв усі його красоти.

– Я не бачив гіршого несмаку, – сказав господар. – Усе тут нікчемне. Завтра накажу посадити другий, кращий.

Коли обидва відвідувачі попрощалися з його вельможністю, Кандід сказав Мартенові:

– От, ви бачили… Погодьтеся, що це найщасливіший із людей; він вищий від усього, що має.

– Чи не здається вам, – відповів Мартен, – що йому обридло все, що він має? Платон[287] уже давно сказав, що не ті шлунки найкращі, які відмовляються від усякої страви.

– Але хіба не втіха все критикувати і помічати хиби там, де інші вбачають красу? – сказав Кандід.

– Тобто, – відповів Мартен, – чи не втіха в тім, щоб не мати втіхи?

– Ну, гаразд, – сказав Кандід, – я все-таки буду справді щасливий, коли побачу Кунігунду.

– Надія завжди гарна річ, – мовив Мартен.

Тим часом минали дні й тижні. Какамбо не повертався, і Кандід, пригноблений своїм лихом, не звернув навіть уваги, що Пакета і брат Жірофле не прийшли йому подякувати.

Розділ двадцять шостий

Як Кандід та Мартен вечеряли з шістьма чужинцями, і хто вони були

Одного вечора, коли Кандід із Мартеном сідали до столу разом з чужинцями, що жили в тому самому готелі, хтось із чорним як сажа обличчям підійшов до нього ззаду і, взявши за руку, сказав:

– Будьте готові їхати з нами, не гайтесь.

Він обернувся і побачив Какамбо. Тільки побачивши Кунігунду, здивувався б він більше. Він мало не здурів на радощах. Він обняв свого дорогого приятеля.