Та ж мене нині не дивують найстрашніші картини, змальовані очевидцями, про голод, голод, голод, про розпухлих і синіх людей; я не вірю, що комусь то могли вибити з пам'яті чи хтось, може, того не знав; бо коли так, що ж, це означає, що ми всі невиліковно хворі, і ніяка самостійна Україна не порятує нас од тої хвороби, бо ж можуть бути рецидиви; батько мені розповів про те все, коли я мала яких шість літ, розповів — і не боявся ані зради, ані мого дурненького дитячого язика, таке не на язик паде, а в душу; і коли вам того не оповідали, то мені шкода вас і ваших батьків; була ще також на кутку Харитина, вона пекла найкращий хліб, ніхто такого не пік, я відчувала й відчуваю досі запах того хліба, може, навіть куштувала його в тому сні, у тій найпершій одміні мого сну, — куштувала, хоча ж ніколи не знала Харитини, — я знаю, як хрумтить на зубах чорна крихітна вуглинка, котра пристала до споду теплого хліба, добутого з печі, — коли хто позичав у Харитини хлібину, то потім мусив так уже старатися, щоб хліб для оддавання не був ані глевкий, ані пригорілий — ніхто не хотів зганьбитися перед Харитиною, але й ніхто не вдав спекти такого ж хліба; Харитина вмерла від голоду, це було ще на початку того походу смерті, і чоловік поховав Харитину, а в труну поклав рушник, в який Харитина загортала витягнутий з печі хліб, щоб не черствів, чоловіка того звали Оверком, він лиш один із цілого кутка не вступив до колгоспу; коли тато мені розповідав про те, то вимовляв "Харатина", так, певно, і той Оверко казав.
Виходячи з брами у Львові, я не раз боялася подивитися убік, бо я знала, що колись тато бачив у Києві під ворітьми вмерлу від голоду жінку, вбрану у вишивану красну сорочку, в коралі; я знала про людські трупи на вокзалах — важкі колоди, котрі з грюкотом падали, пожбурені іншими, ще живими, у вагони товарняків; я була тим малим хлопцем, котрий вночі, їдучи в поїзді, намагався відсунутись од чогось важкого, холодного, що навалювалося на нього, і тільки на світанні побачив: то був мертвий дядько, з котрим вони разом надвечір ще сідали в поїзд.
Чи мусила все це знати дитина? А таки мусила, бо то був страх — так, страх, але очищаючий, рятівний, він помагав на доноси, на підступ, на слабкість характеру, на той ще інший СТРАХ, абстрактний, незбагненний, не страх вмерти, чи бути побитою, чи кудись вивезеною — у безвість, а СТРАХ взагалі, і СТРАХ — всезагальний.
Твій старий, великий, міцний і надійний стіл. Дві масивні тумби несуть на собі важкий коричневий блят, шухляди в тумбах висуваються нелегко, з натугою, наче не хочуть відкривати нікому своїх таємниць. Давній запах, тривкий, ні на що не схожий, незрівнянний запах, властивий шухлядам тільки мого стола; сотні фотографій, які кожен із нас має добрий намір — віддавна має добрий намір — перебрати, розібрати, посортувати — й ніколи ніхто цього не зробить, і якщо все буде гаразд (нехай усе буде гаразд) — онуки наші й правнуки або ж почнуть розшифровувати самі, де ж там і хто й коли та з ким сфотографувався, або ж недбало й байдуже викинуть усе на смітник, навіть не потрудившись подерти ті фотознімки на дрібні шматочки, аби з паперу не дивилися ні на кого людські очі. Я бачила такі старі, жовті, на грубому картоні наклеєні знімки, — біля смітника в під'їзді при вході до глибокого й неосяжного двору — театрального двору — старим непотребом там громадились також грубо тесані фарбовані диктові стіни, умовні гаї, підлоги, вікна, дерева — задвірки театру, куди скидають усілякий непотріб. Надійність мого стола може бути такою ж зужитою й непотрібною потім, колись, для когось, хто усвідомить його вік, немодність, громіздкість і кому нічого не скажуть подряпинки, плями, цятки, обдерта політура й чарівність, неповторність, загадковість рисунку на горіховому дереві політури — ліани у джунглях, чиїсь очі, ієрогліфи дитинства, між двома масивними тумбами, під дахом стола, можна було заховатися, у середній шухляді лежали речі, до яких я у дитинстві не мала доступу — та й звички не було висувати ту шухляду, бо що там цікавого? — документи, папери, старе, поламане золоте перо — від "паркерівської" ручки, казав тато, — може, тому мені завше так хотілося мати справжній "паркер", — але зате на самому столі була підставка для олівців, янтарний слоник, мармурова чорнильниця і прес-пап'є — також мармурове, з мідною ручкою. Усе це можна було чіпати і цим можна було бавитися...
Мій старий мудрий стіл, де тепер одна тумба належить мені, бо це ж і далі батьків стіл, середня шухляда — теж його, я й тепер туди не зазираю без потреби, — а у своїй тумбі я знаю усе, там у шухлядах лежить тепер і мій "спадок" — папери, старі ручки, але — ніяких листів, ніяких записників, я того не зберігаю, бо не маю охоти, щоб...
Ми сидимо при круглому столі, вино допите, приятелі регочуть з того, що мій тато стрибав у спідніх по кімнаті, а я не можу вимовити й слова. Поки ми всує згадуємо ім'я того чоловіка, ВІН, виявляється, є тут, він присутній при нашій розмові, він теж сміється, але моторошно іронічним, хижим сміхом — що ж, кепкуйте собі скільки завгодно, говоріть, базікайте, я вам на те даю свій превисокий дозвіл, без мого дозволу ви б того не посміли, — бурмоче він, я чую, як він те бурмоче, — ви вірите в нове пришестя Ісуса — невже забуваєте, що так само прийде Сатана? Хочете вивільнення од гріха, хочете спокути? Очищення спраглі? Що ж, сповідайтесь, спокутуйте, вказуйте пальцем на грішних і паліть їх на вогнищах — перед новими гріхами власними, — лякає він мене. — Я у кожному з вас, у кожному, хто стоїть над могилою, і в кожному, хто ще не народився, я сотворив вас, на кожному знак моєї чіпкої долоні, і ніхто не очиститься від того знаку навіть у десятім коліні, — він бере келих, наливає собі червоного вина, воно ллється і ллється, хоча я твердо знаю, що пляшка давно порожня, — а він наливає повний келих, вино переливається червоним струменем через вінця, він п'є, а трунок не зникає з його келиха; мої приятелі не бачать цього, вони сидять спинами до нього й озиратись їм нема потреби; він ставить на стіл келих, довкола келиха — червоно-кривава пляма на білому настільнику, а він знімає з-над губів чорні бутафорські вуса, ховає їх до кишені разом із бутафорською люлькою — і, підстрибнувши, як чорт із казки... Як пекельник...