— Дивно це мені від тебе чути,— сказав я.
— Ау мені ще дивніше... Го-споди! — Вона скочила з канапи, підійшла і взяла в долоні моє лице.— Невже це ти, Юрчику? А як давно то було! Пам'ятаєш, Ленінград, наша ніч. Як стане тяжко, повір, згадую все те, і так мені печально, так болить душа.
— Це вже ти кажеш мені компліменти,— всміхнувсь я.
— Ти не жінка, а я не чоловік,— сказала Оксана. Відійшла до столика і взяла в руки келих.
Ні, я не збрехав, що вона гарна. Було трохи не по собі від навколишньої розкоші, але вже почав оговтуватись. Повертався до неї, шалено долаючи тисячі днів,— скільки їх справді збігло? І чому розніс нас лихий вітер: адже не знайшла вона щастя з Володькою Кузьменком...
Вона начебто прочитала мої думки.
— Не уявляєш, скільки я через нього переплакала, за ким тільки він не волочився! І знаєш, що найгірше? Прийде й розказує мені: має втіху отак мене мучити. Так би і вчепилася пазурами йому в пику!
— І хоч раз вчепилася? — спитав я.
— В тому-то й лихо, що ні разу. Дико так і бридко...
— Слухаю тебе,— сказав я,— наче про якогось іншого Володьку Кузьменка розказуєш.
— Іншого? — повернулася вона до мене, і я побачив щось хиже в її оскалі.— А думаєш, тоді, в Ленінграді, він тільки за мною упадав? З Валькою Карпенко ходив. А потім з
Людкою... Але що це ми завели,— засміялася вона.— Щось таке дурне патякаю, скаржуся, а я ж така рада, що ми добачилися. Скажи, не снилася я тобі? — спитала пошепки.
— Щоб розказати про це, мені треба випити,— мовив я.
— То й вип'ємо,— простягла воїна свого келиха.
Ми дзенькнулись, я випив те пійло, що називалося французьким коньяком, повільно. Ніякого особливого смаку в нім я не відчув. Але в голові моїй таки почали повзати зелені дими. Я сам помалу зеленів, а може, полинів. Прогірк сам у собі, аж вуста мені стали гіркосмачні, а щось у душі тануло, щось збуджувалося — хто знає, може, отой темний ворог? Але ні, я почав пізнавати ще одну істину: на споді душі в нас живе ,не тільки темне й несвідоме, є там ще одне сотворіння. Щось ніжне й красиве, розчулено беззахисне, те, що просить сонця й тепла. Є наша спрага до гармонії, порозуміння й поєднаності, є, зрештою, жах перед самотністю. Це третє наше "я" також підступне — це воно лудить нам очі, це воно присипляє тверезість і розсудливість нашу, і стаємо ми телепнями, котрі наставляють голову, щоб їх таки погладила якась, хай і чужа, рука. Оксана ж Свідерська не була мені чужа. Але не була вона й тією давньою, з чиїх вуст колись спивав я щось хмільне й бентежне, за якою пропадав. Адже після того, як дала мені гарбуза, світ не був мені милий кілька років. Я тоді зібрався на силі і вчився як скажений, щоб вступити до педагогічного інституту; я відповідав на екзаменах так рівно й фундаментально, що екзаменатори змушені були ставити мені п'ятірки. Кілька років я навіть оком не поводив туди, де були дівчата. Потім заспокоївся і з відмінника перейшов у хорошисти — і в школі, і в інституті вчитися допомагала мені Оксана Свідерська. Коли ж її образ потемнів і почав розпадатись у моїй уяві, коли я став згадувати про неї з півусмішечкою, аж поки не забув остаточно, я зробився сірий і непомітний — людиною без енергії. Вже не закипав шалено, коли мені треба було зробити якусь роботу, навіть пишучи диплом,— його визнали за відмінно написаний, але я знав, що оцінка була формальна: сили духу й вогню, на які я все-таки здатний, у диплом укладено не було. Оця за-леяшість моєї інтелектуальної потуги від якогось пересічного дівчати була дивоглядна і вражала мене: чи не навіюю я собі того сам, думав я. Я, власне, не знав, що мене в цій ситуації більше надихало: любов до Оксани Свідерської чи злість за те, що вона мене відштовхнула. Одного вечора, коли я не міг заснути, коли було в кімнаті надто душно, коли я не міг утішно помарити, коли я виявився неспромоя;-ний перетворити себе дорослого на дитину, яка може серйозно думати про якісь алогічні дурниці, я довго дивився на освітлене ліхтарем вікно і мимоволі почав згадувати все, що в мене було з Оксаною Свідерською. В отой вечір я раптом збагнув: мною керувало не ніжне й гарне почуття, а таки злість на неї; через оту злість і безсиле намагання помсти я й починав працювати як скажений, дивуючи викладачів, і мені навіть пророчили майбутнє вченого. Але я не виправдав нічиїх надій; можливо, й Ольга Пісоцька була ошукана так само: вона, виходячи за мене, сподівалася, що я таки "піду вгору". Але Ольга, не мала чарівного впливу на мене, його мала тільки Оксана. Ольга Пісоцька не подарувала мені жодної хвилі натхнення, скоріше навпаки: при ній я все більше сірів і пригасав, і коли прожив би з нею довше, то перетворився б у такого ж нуднющого екскурсовода, яким була й вона. Тут ховався якийсь особливий секрет: адже й Оксана Свідерська талантами не виблискувала. Однак у ній тлів притамований жар, у ній жила якась таємниця, якої я ніколи не розгадаю, тоді як в Ользі Пісоцькій все було ясно, мов на долоні. Була вона з тих запрограмованих жінок, котрі непорушно знають, що в житті потрібне, а що ні, що добре, а що зле.
Тоді ж, у тій банально-пишній вітальні, де я сидів з новим подоб'ям свого вимріяного образу, з Оксаною, половину якої я впізнавав і ще, здається, не перестав любити і половина якої була забута за час нашої довгої розлуки, я раптом розм'як, і мій язик почав плести щось про себе, про біль свій і самотність. Таке щось нікчемне і всім відоме, що годі переводити це в точний діалог; я оповідав, мимоволі переймаючи Оксанині інтонації, адже саме так оповідала вона мені; я навіть говорив її словами — ми обоє пішли— не в той бік, заблукали між трьох сосон і виблукати зможемо тільки тоді, коли простягнемо одне одному руки.
— То де ти працюєш? — спитала Оксана.
— В музеї,— відповів я.— Науковим працівником, але, як каже наш заступник директора: ми не наукові працівники, а екскурсоводи.
— І це тебе задовольняє? Я думала, що ти за цей час уже доцентом став,— був у нас наймудріший і найосвічені-ший.
— Доцентом я не захотів ставати хоч би з тих міркувань, що в мене надто тихий голос і у викладачі я не годжуся...