Директорка радила мені поки що роботи не покидати.
— Не думайте, що ви такий незамінний,— відверто сказала вона.— Ми на ваше місце швидко знайдемо людину, але поки вона освоїться з нашою роботою... Літо, самі знаєте, пора в нас гаряча, треба обслужити екскурсантів... Чи, може, ви щось уже нашукали?
Я нової роботи собі не нашукав.
— Як вам так важко працювати з дружиною,— сказала директорка, забувши уточнити: колишньою дружиною,— то я обіцяю, коли мине літо, перевести вас у музей Королен-ка — там напевне під осінь звільниться місце. Не втратите безперервний стаж...
Директорка була ділова жінка. Ділова і по-своєму закохана в музей. Колись вона учителювала, стала директором школи, її перевели на це місце за рішенням згори, і вона спершу ніяк не хотіла до нас іти. Була із тих жінок, які, розвівшись з першим чоловіком, капітально про нього забувають, а весь свій пал віддають чоловікові новому. "Новим чоловіком" став наш музей, і директорка віддалася йому безроздільно. Бігала, вибивала, просила: стягувала у свій новий дім усе, що мало музейне значення; організовувала експедиції по селах за вишивками і застарілими предметами побуту — я в неї навіть у любимчиках ходив, бо в експедиції посилали передусім мене. Зрештою, тут, у музе'^. я себе некепсько почував, здається, був створений для цієї роботи.
—=• А чи не могли б ви перевести в музей Короленка Ольгу Пісоцьку? — спитав я, і директорка аж отетеріла: на такий поворот у моїх думках вона не сподівалася.
— Ольга Станіславівна — чудовий екскурсовод,—сказала вона,— але ви мені і справді потрібніший. Я хотіла, щоб ви трохи поїздили по Поліссі. Ще рік-два, і все старе звідти вимететься, як з інших менш глухих куточків. Коли Ольга Станіславівна не проти, я могла б організувати її перехід, але треба, щоб вона захотіла. Може, ви з нею домовитеся?
— Я? — моє обличчя було, певне, дурнувате, бо директорка засміялася.
— Не хочу влазити у ваші стосунки,— сказала вона,— але мені щиро жаль, що ви розлучилися. Така славна пара, та й для музею це було непогано. То що вирішили?
Я не був готовий до таких швидких рішень.
— Треба подумати,— сказав я.— Чи не могли б ви мене зараз послати у відпустку?
— Але я влітку відпусток науковим працівникам не даю,— сказала заклопотано директорка.— Самі знаєте, який у нас гарячий час.
— Катерино Михайлівно! — сказав я і подивився, як учень на вчительку, коли хоче виправити четвірку на п'ятірку.
— Ви такий упертий! — сказала директорка й підхопилася: десь їй конче треба було поспішати.— Коли я вам дам улітку відпустку, що скажуть інші?
Вона вже пішла з кабінету, а я трюхикав слідом. В цей час задзвонив телефон, і вона змушена була повернутися. Говорила в трубку з трохи наївною рішучістю, хтось там по той бік дроту її розсердив, і вона закипіла, засперечалася, почала щось доказувати. Я став у кутку в позі девота; ні, не зможу я тут працювати; ні, не переконаю я Ольгу Пісоцьку перейти в музей Короленка, а коли так, то й справді — чи не в розносники телеграм мені податися?
— Ви ще тут? — спитала директорка, завершивши розмову.— Що вирішили?
З нею так бувало: раптом забувала, що говорила перед цим.
— Та це ж ви мали вирішити,— смиренно проказав я.
— А, про відпустку,— згадала директорка. Смикнула зі столу папірця і простягла мені.— Пишіть заяву,— сказала категорично.— Як виняток. Але я з вас потім сім потів зжену!
Вона покинула мене в кабінеті і помчала в якійсь нагальній справі. Я взяв зі столу ручку, і мені вперше захотілося написати на цьому чистому аркуші не заяву, а вірша. Про ґанок, відгороджений з трьох боків стінами дощу, про зелену траву, що пила той дощ пожадливими ротиками, про якийсь далекий спогад, про біль утрати і про те, як іде людина по росяній траві, залишаючи за собою темну стежку від стоптаної роси.
Було навколо тихо. Я сидів на директорському місці за столом, і мені здалося, що тихий настрій наповнив цю невелику, закладену папками і . новоприбулими експонатами кімнату. В ній пахло пилом відлетілих часів, і я дихнув тим пилом на повні груди. "Жаль, що мене так нагло б'ють житейські пристрасті,— подумав я.— Жаль, що не маю високого спокою душевного, щоб придивлятися до слідів, які проклали люди по росяній траві".
11
Ми сиділи з Оксаною Свідерською в її вітальні: пишна, цяцькована стінка, на полицях закордонні мистецькі видання і кришталь, протилежна стіна — гаптоване полотно; сам я втонув у м'якому фотелі, тримаючи вишукано огранованого келиха; в тому келиху бовталося на дні трохи французького коньяку. Оксана залізла, підібравши під себе ноги, на канапку з викрутастими ніжками і накрила коліна пледом; ми вже просиділи так не одну годину, і я слухав печальну повість про те, як їй не повелося в житті. Виявляється, в тім союзі з Володькою Кузьменком ніякої ідилії не було; він має дві пристрасті: жінки і дорогі, вишукані речі. Вона роками сидить сама в цій хаті й тихо ненавидить усе це манаття; хотіла вступити в аспірантуру, але не вийшло; пішла в школу, але тепер такі діти, що їм хоч кола на голові теши: нічого не бояться і нічого не хочуть. Зараз вона — коректор у якомусь там журнальчику, роботи не дуже багато, зате нудота безпросвітна, одна втіха, що трохи крутиться у мистецько-літературному світі. "Знаєш,— сказала вона,— я навіть вірші пробувала писати і надрукувала їх кільканадцять у своєму ж таки журнальчику". Спершу пішли легко, а тепер їх ледве із себе вичавлює. І ненавидить їх так само палко, як оці речі,— бридота все!
— Людина таки дивна істота...— сказала Оксана.— От побачила я тебе — і зраділа! Все пригадалося. Ти для мене, як прибулець з того чудового минулого. І от що цікаво: анітрохи не змінився. Це я постаріла, попоганіла...
— Перестань! — сказав я.— Не попоганіла ти й не постаріла.
— О, дякую,— елегійно сказала Оксана.— В чоловіків є звичка розсипати компліменти. А компліменти — це чемна брехня, чи не так?
— Так,— сказав я.— Але ти не постаріла й не попоганіла!
Вона тепло позирнула на мене.
— Коли це не комплімент, дякую. То що я кажу: не вийшло в мене життя. Не життя, а туга якась. Хтось чужий здивувався б: гарнітур на п'ять тисяч, всі оці цяцьки-мацьки, килими. А от миру в душі нема!