Гуцул!
Підскочив до каменя, бачить відвалену плиту і — одразу розуміє все. Оглядається блискавично туди-сюди... і при світлі місяця Марусяк пізнає — Мочернака!
Але Мочернак не чекає. Одним скоком, як барс, відкидається він убік, валиться на землю, біжить десь між камінням по-собачому, знов підскакує, знов валиться у тьму.
Вдарив Марусяк із пістоля. Грім покотився горами...
— Укікай, укікай, на псю маму, Мочернаку! Я те пізнаю! — кричав опришок і гнався, вихоплюючи на бігу другий пістоль з-за ременя. Але Мочернак далеко вже. З каменя на камінь зигзагами, зигзагами. Увесь бік гори в місячнім сяйві — видко, як удень.
Марусяк зупинився націлитися, але в цю хвилю Мочернак знов упав. Майже відрухово Марусяк і собі присів за каменем — і недаремне, саме впору. Гримнув вистріл, і куля пролетіла мимо голови опришка. О, Мочернак умів стрілєти!
Даремний труд — гнатися. Марусяк із власного досвіду знав, що в горах сто раз ліпше тікати, як гнатися. Навпаки, треба от було самому стерегтися, як би не оббіг та не підліз з другого боку Мочернак. І опришок, вискочивши на самий вершок, стежив.
Звідси добре видко увесь жєб’ївський бік. Мочернак вже далеко. Чорна тінь в безумних скоках мечеться по каменях... От уже на Попецуновій царинці Мочернак, от уже не видко, не бачити б го й до віку трумнєного37.
Пригадався тепер і бордюг Марусякові. Тривога обхопила серце. Кинувся до печери.
— Буду дивити си у бордюг, хуч би мнов текло.
Підняв бордюг за баюр — нічо. Кєгне з місця — нічо. Вилазить з печери — нічо. Роз’єзує — нічо. І лиш коли розв’язав цілком — тогди тільки "текло" опришком.
В бордюзі було бите череп’я, старе заліззя, а золота було рівно стільки, от скільки приніс Марусяк сьогодні і зсипав от у це вухо десять-двадцять хвиль тому.
Завив опришок, як вовк.
От коли зрозумів він, чому не можна було дивитися до бордюга! От коли зрозумів, яким дурнем був увесь час оперед Мочернака!.. Пропав. Пропав весь його воістину кривавий за-робок, пропала честь, пропало багатство, пропали результати всього важкого життя, і всі надії — все, все, все пропало.
І оскалював зуби, мов горло йому хто збирався перегризати, і рубав барткою камінь, аж іскри снопами летіли в усі боки, і вертівся, мов змія на вогні, але вогню того загасити нічим не міг.
Тепер лиш помста!
Помста, помста! Кривава, безпощадна, жорстока! І біг би сю хвилю, аби нагнати, аби зубами в серце в’їстися, але ж це неможливо! Мочернака й не наздогнати тепер, а хоч би й наздогнав, то що ж? Той, хто тікає, має сто доріг перед собою, падає у каміння та й стріляє у тебе, їк у куропатву.
І сів думати. І надумав так.
Пару день перечекає, нім Мочернак троха си вспокоїть. А відтак візьме кого-небудь із товаришів спритніших, піде на Ворохту і засяде там коло хати Мочернака. Та як тільки покажеться, пес, на подвір’є, то тут уже йому й плачки плачуть. Або крізь вікно, або як там уже випаде.
А Мочернак — лиш вибіг з-під поглядів Марусяка і переконався, що той за ним не стежить, замість того, щоб іти просто на Жеб’є, а відтак на Ворохту, звернув круто вліво, поліз без дороги і скоро вийшов на широкий плай, що ним ідуть люди з Жєбйого на Дідушкову Річку. За яку годину був уже на Красно'ілі, перебрів потік, знов видряпався на гору і не цілком ще й розвиднілося, як був уже в Стебнях і сидів у хаті Юрішка.
Отаман пушкарів отямився трохи по похоронах. Душу гризли найрізнородніші почуття, і він сам ще не знав, що зробить і на що зважиться. Раз йому здавалося, що мусить кинути своє пушкарство, додержати слова; другий раз здавалося, що може без того обійтися і що треба насамперед покінчити рахунки, показати. З ким то мали бути рахунки, кому і що збирався він показати, — і сам не знав, не вмів вилляти в конкретну форму складних почувань, що котилися через його душу.
Мочернак прийшов саме в таку хвилю нерішучості і своєю пропозицією повернув колесо. Показалося, що звести рахунки треба власне з Марусяком, власне, йому доказати свою могутність і власне над ним пімститися за смерть жінки і за своє пониження на похоронах, котрого не міг забути.
— На мій гонір вам кау, пане ватажку, шо ме, таки ме засідати. Може, два-три дні перечкає, а витак прилетит. їк муха на садно прилетит, вже я вам мудро говорю. Ретенно! Та й не маєте бирше шо робити, лиш беріт свої пушкарі, обсідайте мою хату та й беріт Марусяка живого.
Юріштан удавав скептика.
— Гм... А йк не прийдет?
— А шо вам за втрата? Зрештов, слухайте, шо му говорити. Єк не прийдет, — плачу вам за усі дні. Пушкареві сороківця днину, вотаманові два. Добре?
— Страхи? — посмішкувався Юрішко.
— Ні, я си не бою, пане ватажку, бо я вмію з ними рахунок вести. Лиш ми си хоче, аби тому Марусєкові раз конец ікий був. Місце пересидів.
— А ти би на Марусєкове місце?
— Не требую. Я й з хати не піду, а цілий їх добуток заберу, — і короткими, ніби рівнодушними, але глибоко хвасто-вливими фразами оповів усю історію з бордюгом.
— Та не може бути! — кричав Юріштан і реготав. Перший раз по смерті жінки.
Відтак обдумали удвох геть цілий план. Уже як дві таких голови, що на усю Гуцульщину, рахувати, голови, почнуть думати, то вже шош там удумають.
Перечекавши три дні, Юріштан з двадцятьма пушкарями обістав хату Мочернака. Обляг блокадним кільцем у кілька рядів. Позаривалося пушкар’є у ломи, в смеріччє, завалило си у єми — і чекали.
Одна ніч минула — нічо; друга ніч минула — нічо; на третю ніч прийшов звір до пастки.
Запхалися Марусяк із Бідочуковим у саміську середину пушкарського кільця і залягли в траві.
Тихим птичим посвистом дав Юріштан знак зіходитися. Кільце почало звужуватися, і, певно, насіли би пушкарі на опришків, єк на орєбок, коли б не сталося щось зовсім несподіване і навіть в деякім смислі ганебне.
Мав Юрішко пістолєтко-дубелтівку. Як ото пушкарі почали сповзатися, хотів Юріштан приготовити пістолет, почав підіймати курки. Аби не клацали, придавлював цингель.
Придавив цингель лівої цівки — підняв курок. Почав підіймати правий курок, натиснув цингель і — гримнув ви-стріл лівої цівки! Куля в’їлася десь уземлю.
Марусяк з Бідочуковим одразу скочили й почали тікати, Цілком випадково, ведені якимось інстинктом, взяли напрям саме туди, де не було людей, і вирвалися з колеса.