Лиш у корчмі світиться. Чи гроші орендар рахує пізно вночі, а чи, може, Юрішко не спить, чекаючи звістки, що от Марусяк у пастку йде.
Марусякові почало здаватися, що таки дійсно там Юріштан сидить. Напевно! Злобою і торжеством переповнилося серце опришка. Так би й стрілив прямо у вікно. Не долетить, правда, але зате...
І раптом — пекельна думка пробігла в голові Марусяка. Навіть розреготався, і дивно звучав короткий цей сміх серед глибокої тиші. Опришки здивовано оглянулися.
— Шо таке веселе з’їв-єс, пане втамане?
Нічо, нічо. То я так. То я тому, шо-сми Юрішка в гачі вбрав, — а сам уже рвався вперед, уже не міг витримати.
От найтрудніше місце — Сурдук Лихенький. Скала звисла над Черемошем. Могутньо вбивається цілою силою ріка просто в камінь і, лише переконавшися, що не одоліє, повертає, ревучи, наліво, з кожною хвилею уносячи щось зі скали. Уже вирило та вибило глибоку печеру під скалою, буде валитися колись гора в Черемош.
— Тут єсенівці попа утопили свого, — голосно, аби Маруся чула, говорив Дмитро. — Прийшов він уперше суда, але відразу насів: "Та ви такі, та ви такі, та вам у цмолі кипіти, ба тото, ба сесе..." А вно людєм таки банно стало ви’ того: ше ніде не був, ше нічо не видів, а вже брешет, гий пес. Скінчив він тоту службу свою, їдет возом отам дорогов, а люде си-дє, п’ют горівку. Та їхала би біда тихо, нічо би не було. А він знова: "А, лайдаки оден з другим! У церкві вас нема, а горівку п’єте? Цмолу мете пити на тім свікі, лайдаки!" А люде тогди: "Нім ми будемо смолу пити, — напийси-ко води з Черемошу", — та го з повозу та в Черемош і поклали.
І Марусяк реготав уже на весь голос. Впрочім, тут можна було не боятися: вода так шумить, що за кілька кроків вже нічого не чутно.
Маруся чула щось і давніше про це втоплення, але ніколи їй не доводилося бути тут. Дійсно, місце було таке дике, що могло навівати буйні мислі. Здавлений вузько Черемош реве, пробиваючися поміж накиданим у воду величезним камінням; з одного боку дрімучий ліс по горі, з другого — височенна скеля уходить вверх і теж вся поросла лісом. Ідеш — і здається, насувається вона на тебе, от-от роздавить. А вода реве, реве, піниться. Кричи скільки хочеш — ніхто тебе не почує. Кидай людину в воду та й забудь о тім: закрутить, завертить, піна рот заб’є, вдарить об скелю, проломить голову за миле щастя.
Коли приїхали на Вігоду і треба було звертати направо, Дідушковою Річкою, Марусяк, в певності, що його авторитет уже стоїть непорушно, ізрік:
— Ідім Лєльков.
Опришки зчудувалися. Як? Що? Куди? По яку біду? Чи вони не так почули, чи що? Щойно вирвавшися з лабетів, від смерті, так би сказати, утікши, та й знов у лихо? За яким дияволом, ну?
Таже от тут Красноїля, відтак Голови, а в Головах всюди свої люди; хоч би й трапилося що, то вбережуть, сховають. А йти Стебнями, де кожна собака в очі Юрішкові дивиться, — та пощо ж того всього? Ну, пощо, так же сказати, пощо?
— Хочу Юрішкові в їго власній хаті збитка зробити, — каже Марусяк.
Але опришків цей аргумент цілком не переконував, і підставляти свою голову під обух ради того нікому не хотілося.
— Хочеш збитка робити — роби хуч два, лиш сам, на свою голов.
— Дєкувать, шо-сми вискочив з біди, а не ше у біду свою шию пхати.
— Іди сам, пане втамане, єк-єс так вже забаг, а ми не йдемо, та й вже.
"Ну, шо ти з ними будеш робити? Та дідчої ж ви мами песячі діти — хто ж вас зйра’ з петлі викєгнув, хто вас жикєм дарував, кутюги ви? Шо мали би-сте ноги цулувати, а не... Та вистрілєти вас усіх до кришки, гет усіх вистрілєти!.."
Аж зубами скрипів, але змовчав. Думав, як зробити. Відступити від свого рішення — так плювати ж будуть у лице потім, собачі душі*. Ні, треба їхати.
— Но, то іду сам, із попадев зі свойов. Хочу, аби вна си подивила. Зачкайте на мене на Стовпнях на Великих — я не му си барити. А відти вже всі разом підемо. День-два відпіч-немо, а витак...
Роз’їхалися. Посвистуючи і голосно вже говорячи, подалися леґіні направо, і скоро затихли кроки їх коней за поворотом. Марусяк лишився з попадею.
— Но, моя попаде! Тепер хуч кричи, хуч мовчи — оннаково.
Розв’язував сплутані ноги Марусі, виймав шмату з рота.
Рухи були якісь сквапливі, недокінчені. Щось смикало його й нетерпеливило.
— Видиш... Коби не була така... така... — і не знаходив слів. — Сама собі завинила.
Думав почути плач і дорікання, але не почув нічого. І це будило в нім злість. Смикнув коня за повід так, що бідна скотина аж стрепенулася ціла.
Не йшов плаєм коло ріки, а пішов упоперек, через верх, без дороги, направці лісовою цілиною. Давно не бував ту, правда, але не забув; все знайоме, все випливає в пам’яті і обдаровує нічними усмішками.
І таке почуття нараз обхопило Марусяка, мов д’хаті йде відкись здалека. Навіть присвистувати почав.
Вийшов просто на хату Юріштана. Глянув — і здивувався. Та й було чому.
Велика, моцна хата на дві світлиці, з таких протесів роблена, що й півтисячі літ муть стояти. Мудро побивана, ще мудріше огороджувана. Сади такі понасаджувані, що в наших горах мало таких і є; дерево ще молоде, але видко, що не просте. В саду вода блищить. Та невже стави напускав на такій вишині? І риба, мабуть.
Та що за дідча мати! Чи то сниться таке? Юрішко, панський попихач, отак-о розґаздувався.
— А най же тє пси роз’їдє, Юрішку, єк ти си розкєг. Єк пан зачинат. А то, варе, люцька кровця усе. О, чкай, чкай! Я ше сюди си єв’ю не сам, вогнику май трошка підкресати. Аби з димом усе пішло, шо марно прийшло.
Стискалося серце від гострої зненависті. Юрішко, підхво-стень панський, прилизень мандаторський, он в яких хатах живе, он яке господарство розпостер.
Люто заторкотів у заґратовану шибу.
— Хто там? — тривожно обізвався переляканий жіночий голос.
Вкололо щось Марусяка в груди... Цей голос, цей голос... Чув віц його, чув ніжні слова, що ще ніжнішими ставали в тих звуках. Ці переливи горлички, цей журкіт жайвороночка...
Але то було давно, то було дуже давно... Та чи й було? Може, то лиш наснилося-намріялося в тиху весінню ніч, коли білі цвіти падуть з яблунь і дзвонять.
Давно, давно... Тоді не було ще на світі ні опришка Марусяка, ні пушкарського втамана Юріштана. А тепер от опришок Марусяк стоїть коло Юріштанової хати і кричить: