Повбиралися у найфайніше своє лудінє; інший то стільки навернув на себе, що ходити було невигідно. Щедро мастили голови найкращою передтогидною солониною, до крові шкробали підборіддя букатами кіс, навертали стільки пар унуч, що ноги здавалися ковбками, морщили собі нові постоли, пуцували бартки, наповняли ремені сороківцями, а тобівки тютюном — словом, хотіли затьмити всіх і все.
І злинули буйно, гучно, з криками, з гевканєм пістолів, з галалайканєм. Щоб одразу все село знало. Щоб збігалися дивуватися, і заздрити, й підхліблювати. Та й щоб кожна На-стунька ци там Парасочка знала, що ліпшу май єку вберю тра витєгати, що пора вже Венері спішити назустріч Марсові.
І спішили. Корчма гула від модних, невковирних голосів. Мошко звивався, як вужівка, стараючися всюди встигнути й нічого не втеряти. Кожний стіл, кожна група живе своїм життям. От щиро приятельські відносини, і люди обіймаються, цілуються по кожній чарці; от стримано ворожий настрій, коли сусіди ґречно частують один одного, але чекають лиш першого незручного слова, котре можна було би вважати образою. Але загальний тон корчми — було першенство чорних хлопців, їх вищість над сими "домарєтами", що ради вигід спокійного життя терплять стільки понижень, що не знають вільних бажань і вільного їх задоволення.
— Ей ви, домарєта! — вигукне нараз хто з чорних хлопців. — Ци напрєтали сороківців доста? Ой, пантруйте! Бо йк прийдемо — аби було шо драти. Та й лудінє робіт борзо.
А другий, ляскаючи по спині ґазду, питає:
— Шо чувати, Ники’? Ци давно зі згури-єс обмив?..
Корчма регоче. Бо се гострий натяк. І кожному іншому Ни-
кифір, може, розрубав би голову сокирою, але опришкові мусить змовчати.
Річ у тім, що опришківські буйні показні гаразди пекли очі багатьом; не один погадав собі: "От сей та той оден із другим сороківці розмітуют, гуляют та й баюють. А я ци не в гачох ходжу? Ци би й я не потрафив?"
Але кидати господарство, влізати з головою в усі небезпечності опришківського життя теж було неохота — і от знаходилися такі, що хтіли пробічи помежи дощ і, приобрітаю-чи капіталець, соблюсти невинність.
Багато, коли не більшість, опришків були військовими "дизентирами" і тому носили коротко стрижене волосся; отже, се могло, до певного Ступеня, служити зовнішньою ознакою опришківства, але, своєю дорогою, могло піддаватися й імітації.
І от який-небудь аматор легкої наживи вдень кутав собі маржинку, працював по господарству, а вночі підбирав верхнє волосся під крисаню, а спідсподу трохи стриг і в такім виді йшов пробувати щастя.
Так зробив і цес Никифір Химчєк. Одної файної ночі зібрав волосся у гушму на темені, лице вимастив сажею і пішов грабувати свого кума.
Кум сей жив глубоко в потоці: якби що си трафило, то би вже ніхто не прийшов на ратунок. Тому Ботей був завше насторожі: тримав кутюг добрих, зброя завше набита, хата в ґражді — цілий фестунок! А до того ще й сам був собі хлоп не під стіл виріс: коби у ручки взяв, то потримав би. Отже, не легко було сього Ботея взяти.
Прийшов Химчєк у потік, підходить до кумового оседку. Кутюги брехнули раз та й замовкли — пізнали. Став Химчєк під вікном, а як зачати — не знає. Застукав у вікно, лиш несміло, несвобідно, мовби до хати на ніч просився.
А сеї ночі Ботей сам був у хаті: жінка поїхала матір провідати, слуги в полонину пішли. Почув Ботей шкребот у вікно, присів і дивиться.
Бачить — якийсь чоловік, сам-один, на опришка не виглядає, хоч і при зброї. "А щезай, бідо! — гадає собі Ботей. — Шо вно має бути?" Узяв пістоль у руку на всякий випадок і питає:
— А шо би ви доброго сказали, ґаздо?
А Химчєк не знає, що й відповісти. Стоїть мовчки коло вікна знадвору, а Ботей стоїть мовчки в хаті. Химчєк повертається кудись убік і півголосом каже:
— А-но ви там, леґіні! Пантруйте! — а потім знов до вікна. — Я опришок, — каже. — Веди мене до свої комори, а то ті ту й смеркь.
Ботей перелякався; виходить, просить до хати. А в хаті су-єтиться, світить вогонь, тягне хліб, горілку, бриндзю... А як приготовив уже все, кланяється низько Химчєкові й просить:
— А може, би-сте, кумцю любий, вмили би си перед вече-ров, бо то вно йкос... їсти в тім...
Картина.
І хоч як уже просив Химчєк кума нікому не говорити, але вже якось так воно вийшло, що скоро о тім знало ціле село. Сміху було доста, але більше заочі: кому охота наживати собі непримиримого пизьмача? Сунет ті у калюхий під темний вечір, та й шо у тім доброго?
Але опришкам, звичайно, боятися було нічого, і вони потішалися над Химчєком скільки хотіли.
Бойчук оповів другий подібний факт — як в Ростоках Середніх теж двоє таких аматорів пішли грабувати один одного. Та ще й стрінулися десь на перелазі.
— Єк си маєте, Йва’?
— Гаре, шо ви май.
— А де бог провади’?
— Та... шош... баби повідали, ніби... от ік ніби сіна хтось поперевертав, ци єк... Іду си подивити. А ви куда, не мавше діла питати?
— Та я... ади... жінка шос... У череві ци де... Іду горівки — би не помогло...
— Таков ночов пізнов?
— Рує, йк корова. Мус, браччику, нічо їк мус. Іду борше — може, ше Цмуль не спит. Дай, боже!
— Госкіть здорові. ,
І розійшлися. Та той пішов того грабувати, а той того. Забрали один у одного що далося, ідуть назад. Один собі погадав: не піду я стежков, аби того не стрінути, а піду ґрунем ліпше. А другий теж собі таку думку має і теж не йде стежков.
Ідуть ґрунем — та й знова си зустрічєют! Один терх кєг-не порєнний, а другий май ше ліпший!
— Ов?.. А то ви, ґаздо?
— Я. А се ви? А шо то, варе, кєгнете? Відей, драли кого?
— А ви шо несете?
Та слово за словом, слово за словом та вже й за бартки пора си фатати. Один кричить: "Показуй терх, бо то ти мене ходив рабувати". А другий собі те саме кричить.
І замалим, замалим не дійшло до кривий1. Та вже йкос си погодили, забрали один у другого вузли.
— Але ж бо й натерхали ви, кумочку! — каже один, крех-тячи.
— Та-бо й ви, сусідо, не почкодували.
Корчма лєгала від сміху.
І пили, й танцювали, і одурманювалися. Розбігалися відтак із любасками по затишках, а хто не мав підходящого серафима в Ясеневі, той надрабляв питтям, трактував других і викрикував співаночки таким голосом, що кури в курнику лякалися і не могли заснути.