— Я побігну, Йва’. Прийду та й скажу тому попові: "Ік-би-с хоків свою жінку узєти, то йди та й бери, докив опришків нема ше".
Але Йван замотав і руками, й ногами.
— І-і-і-і... Таже Марусєк вб’єт! І тебе, і мене. Та шо вб’є — вогнем ме печи!
— А відки він си довідає? Відки? Скажемо — прийшов піп із дваціть люда, обскочили хату, нас пов’єзали, молодицю взєли — то й шо ми му винні?
— Ой жінко, не требуй Дмитра! Бо він нас не так, ади, стребує. То вже така біда, шо має очі усюда. Ти підеш до Криворівні — а йму вже донесут, шо ходила, ади, баба до Криворівні, — та й шо тогди мемо робити? Спрахтит із світа та й напити си не даст.
І то все з такою силою переконання, що навіть ґаздиня почала роздумувати.
— Та вно направду, єк тот повідав, не пхай пальці межи двері, аби тє не скалічило. Шкода молодиці, нема слова, але й свої діти також шкода.
Але дивитися на Марусю рівнодушно таки не могла і, коли ще раз повторилася нічна сцена, рішила — що буде, то буде, а я таки піду. І рано, не сказавши нікому ні слова, щезла з хати. Іван дізнався о тім лиш тоді, коли сусідка прийшла варити обід.
— Ає! Та в мене своя жінка є.
— Може, си навкємила, то беріт чужу.
— А мою де сте задівали?
— Випрали та повісили сушити.
Впрочім, Іван догадався вже, де його жінка, і зі страху, як би чого не вийшло, перестав розпитувати.
А молодиця відмахувала кроки. Пішла не дорогою, а толоками та ще й правим, менше людним боком Черемоша — боялася стріч. Справді, Марусякові могли донести, що виділи, мовляв, Олениху — бігла до Криворівні.
Взагалі всякі думки брали. З усіх боків можна було чекати, що скажуть: у чуже просо не сунь свого носа. Про Марусяка нема чого й говорити: в нім наживала собі вічного й страшного ворога. Маруся теж протестувала і хоч можна було думати, що ліпше не звертати уваги на сей протест, а все ж... Нарешті от підходить вона до чужого дому, увійшла туди, не знаючи, як і куди. А що, як і тут їй скажуть: в чуже просо не сунь свого носа? Таких, мовляв, що від чоловіків тікають, нам тут не треба — тримайте собі.
І так си збоєла— аж ноги си типуть1. Все таке чуже доокола. Була тут, може, разів два на храму в Криворівні, але тоді не було тут так непривітно.
А вже як прийшла на плебанію, так хоч назад біжи. І наймички всі такі непривітні здалися і наймити зухвалі — так би й їли. Вже й сама не знала, як привіталася.
-Ашо би-сте хтіли, ґаздинько?
— Йгомостя би мені... ади, ксьондза...
— Нема ксьондза, поїхали хору йкусь законювати. А то далеко: на Бережницю, аж під саму Білу Кобилу.
— А коли зійдут?
— А ци ми знаємо? Видев, увечір.
Якийсь наймит підійшов і чіпався:
— А тобі нащо ксьондза? Удруге заміж хочеш? — і ліз до молодиці.
Олениха, сміла й находчива, якось стерялася тут, в чужій обстанові, і не знала, що робити, але в сю хвилю вийшла стара їмость.
Старушки не можна було пізнати. Пожовкла, зморщилася, очі погасли і сиділи глибоко-глибоко. Всі кості гостро повилізали, руки трусилися.
— Що тобі, молодичко? Скажи мені, я передам єгомостеві.
У Оленихи забилося серце... Що робити?.. Говорити? Але
як?.. Тут?.. При наймитах?..
Стара їмость бачила, що молодиця вагається. Думала, що ходить о якусь дискретну справу, і покликала Олениху до покоїв.
— Ну, що ж там таке? Чи то лиш ксьондзові можна оповісти?
— Ні, я можу й вам. Прийшла-сми вам ісказати, шо ваша невістка у нас у Жєб’ю сидит.
Старушка розкрила рот... і ухопилася за серце... Олениха стерялася і не знала, що робити. На щастя, старушка скоро спам’яталася.
— Звідки? Як?.. — говорила, задихаючись, а потім почала плакати. Від сліз їй стало легше.
— Ти не дивися, що я плачу. Ти говори, а я буду плакати...
І плакала. Гуцулка оповідала, а вона плакала. А коли Олениха, сама хвилюючися, оповідала про мучення Марусі, як вона кричить ночами, старушка, здавалося, розпливеться в сльозах.
Нарешті обі заспокоїлися трохи. Стара їмость хотіла їхати сю ж хвилю, але Олениха навіть руками сплеснула.
— Але шо ви, їмосте? Таже то тра силов, та ше й великов силов тра брати. Може Марусєк наскочити під тот чєс, тогди вже горєчо буде брати. Тогди я вже не знаю, єк ю й брати, бо він і вбити ї може. Ає! Таже то бійно з-перед такого вопришка.
Пішла.
Стара їмость не могла спам’ятатися. Як ненадійно, наче грім з ясного неба, приголомшила її утеча Марусі, так само неждано явилася тепер можливість її повороту.
Чекала сина так нетерпеливо, що кілька разів сама вибігала на дорогу, а нарешті веліла наймитові осідлати коня і борзо їхати назустріч єгомостеві та сказати, аби їхав як тільки можна найшвидше, бо важна дуже справа.
Наймит поїхав, а старушка все не могла заспокоїтися. Ходила по покоях і ломила руки.
Господи, як би її спасти!.. Господи, як би її врятувати!.. Одурив, обпоїв проклятий розбійник... Плаче, мучиться... Іди... Іди, голубко моя!.. Ми простили, ми не згадаємо. Слова ніколи не почуєш. Будеш коханою дитиною, як і давніше, буду так само любити, навіть більше... І все забуду, все я забуду: і ночі свої безсонні, і сльози криваві, і образу... велику образу, Марусе!.. Відобрала ти в мене життя трохи, але най уже я тобі сей кавальчик дотачаю.
Нарешті приїхав і єгомость.
— Що тут ся стало? Пощо мене так нагло кликали? — а сам оглядався і шукав очима. Скакав з надією, що приїде, а Маруся стоїть, сміється... "А ось і я! А що — добре я з вас собі зажартувала?"
1 направду не попам’ятав би... От наче на потік собі пішла та трошки затрималася довше.
Уже переболів свій удар і навіть чув себе трохи винним, хоч і сам не знав, у чім. Весь час ходив якийсь стеряний, винувато дивився на всіх, говорив несміло; все здавалося йому, що парафіянин слухає-слухає його, а відтак, чухаючися, й скаже:
— Усе тото файно, їгомостику, лиш ми би вже хтіли раз мати ксьондза порєнного. Єк ви у свої хаті не можете справити, то у цілій, рахувати, парафії вже не вам газдувати. Усє-кі є попи на свікі, усєких-сми видів, але таких, шоби жінки від них кікали з опришками, — таких ше-м не видів.
Коли, почувши про скандал, нараз почали до парафії навідуватися гості, і число співчуваючих, рідних духом виросло до незрозумілих розмірів, і все то приїздило, лізло з чобітьми у душу, задавало нескромні питання, — о. Василь попросту тікав, скориставши з найменшої причини. Йому було сором дивитися людям в очі, він не міг витримати цього фарисейського співчуття, сього погано скритого задоволення, що світилося в очах усіх цих милих добрих сусідів, далеких і близьких кревних і т. п.