— А шо? От єк у мене раз була, браччики, любаска з Під-захарича. Так я ті скау, браччику...
А потім у Марусі дуже шуміло у голові, хотілося реготати до нестями, перекидатися. І всі хлопці здавалися такими веселими, жвавими; могли би кидатися на неї всі, от так гур-мою. І качали би ся усі разом по траві, і реготалися, і валилися одно на одно.
Леґіні, може, були й недалекі від того, лиш не догадувалися. Розпалювало сонце, їда, горівка розбурхувала, і всі бажання окрилювалися фантазією. Присутність женщини дратувала, виводила з рівноваги, хотілося щось такого устругнути, аби дивно було. І били дуже один одного по спині, приговорюючи "браччику", і виверталися, як кльоци, під промені сонця, чіпали Марусю словом, рукою, а вона бойко віджартовувалася і реготала до сліз.
— А шо то на тобі лудінє панцьке? Ади, йкос не пасує суда.
Дійсно не пасувало. В барвистій сій товпі, де кожна лінія,
кожний рух і тон кричали, де все віялося, бреньчало, дзвеніло, — плямкою непотрібною здавалося простеньке платтячко Марусі, вузько нап’ялене на маленьку, вутлу фігурку, загублену в лісі оцих моцних спин, сажневих пліч і лопату-ватих долонь.
Марусяк скочив.
— Ой га, хлопці-побратимчики! Ци не має хто йкого лу-діня чєлідинного у бесагах? Заплатив бих файно.
Крунули си хлопці зі сміхом, жартами кожний до свого добра. Розмітували бесаги, брали, витягали. В одну хвилю виросла перед Марусею ціла купа всякого жіночого фантя, береженого опришками для своїх метрес. Пацьорків було стілько, що з ніг до голови можна було би обвитися. Взагалі найбільше мали опришки всяких побрязкачів, бо на тото, ади, чєлідь найбирше лакома.
Маруся зануряла по лікоть руки у те багатство і сміялася. Сміялися й пацьорки тонким ніжним дзвоном, і опришки сміялися, і сонце, і усміхнулась навіть, здавалося, вічножур-лива Говерла на далекім обрію.
— Ано-ко, но-ко, перебирай си у наше.
— А де ж я буду перебиратися? Чи не тут, перед вами?
— А хуч би й так! Ми не боїмо си — вже сми виділи пару разів на своїм віку. Та вно вже не таке й страшне.
— Ає — не страшне!.. А коби виросло з вола, то би не знав, шо воно й таке.
І реготали. Всі реготали. До одуру.
— Перебирай си, перебирай си тут. Оннаково нема де си сховати.
Маруся глянула доокола. Дійсно, сховатися було ніде. Скільки око обхоплювало — всюди рівний, трохи вже припечений сонцем жовтий простір. Іди хоч на двадцять "прутів" — все одно буде тебе видно.
Дмитро стежив очима за поглядом Марусі і, усміхаючися, мов відповідав на думку:
— То вже ми собі такі місця добираємо, аби не мож було підлізти. Перебирай си, не бій си — ніхто тебе не з’їст.
Марусі шуміло в голові. З якимось нахабним реготом роз-стібувала ґудзики і скидала з себе одежу; а коли упала спідниця й двома кроками виступила з неї Маруся в одній сорочці, гомін пройшов між опришками. І завстиджена, і з ми-молетним почуттям якогось торжества від невимушеної сеї мужської похвали, хвильку стояла Маруся, вирисовуючи гнучкі лінії на тлі синеви небес, мов сама любуючися і позволяю-чи любуватися собою.
Потім, соромливо нахилившися, хотіла борше одягтися. Тягла до себе запаску за один кінець, а Марусяк ухопився за другий.
— Чкай-но... Змітуй і сорочку...
— Ти збожеволів?..
— Чіму ні?.. Оннако...
Маруся рвонула до себе запаску і спішно почала одягатися. Але запаска була лиш одна, задня; передньої так і не знайшлося в терхах. Марусі було якось не по собі в одній задній запасці: мовби зовсім роздягнена.
— Дайте мені що-небудь замість фартуха.
— Буде й так добре.
— А чіму наша чєлідь увонно без перенної запаски ходит?
— Ваші баби ходять, а я не можу.
— Прото — попадя!
Маруся положила собі свою спідницю на коліна і так сиділа весь час.
А спала сеї ночі, як зарізана. Опришок виклав легво в якійсь гаврі, затягнув її туда і положив на шкірах у повній тьмі. Сам виліз, закидав іще хворостом зверху і тоді вліз знову.
Стало тепло. Дух шкір забив відразу ніс, як чопом. Було тісно, приємно.
XXIII
Прокинулася в абсолютній тьмі. Одразу не могла зрозуміти, чому се в покою так темно і чому о. Василь лежить коло неї.
Потім зрозуміла... Згадала...
Але думати й роздумувати не хотіла. Тихенько підіймалася, аби не збудити Дмитра, але опришок спав чуйно і відразу прокинувся.
— Га? Шо? Хто се?
— Спи, спи, Дмитрику. Я вийду троха.
— Лєгай. Нема по шо йти. Лєгай.
Узяв її за руку і так заснув. Трохи перечекавши, Маруся ви-свободила руку і вилізла з-під того хворосту.
Сходило сонце. По застиглих від нічної прохолоди горбах переливалися білим морем гірські тумани, а далекі, найдальші верхи вже рожевіли і рум’янилися від першого поцілунку. Темно-зеленими плямами химерно розложився жереп по убо-чах, голубіло загублене в травах каміння, і бачиться, мов пара якась невидима підіймається вгору від землі на усім просторі і гонить усе із собою, все підносить, все устремляє в вишину.
Маруся стояла... Бачила схід сонця в горах, але не тут, не в сім високім просторі, не над тисячею вершин і пропастей.
1, в пориві, підняла Маруся руки назустріч сонцю, обіллялась першим золотим його потоком, мов піднялася над землею, — і заспівала...
Співала пісню... Чи снила її в тихім передранішнім сні, чи зараз утворила в це свято натхнення — не знала сама, але співала.
Співала, протягуючи довгі ноти, утопившися непорушними очима в золотих променях, в бездонній їх і глибині.
Все вище й вище підіймала руки і спів, мов летіла високо... Сама, одна на неогляднім просторі...
Гримнув вистріл і покотився стоногою луною по всіх верхах! Відскочив, підскочив, ударився, розбився. Як мурашки, в одну хвилю, перелякані, побуджені гвалтовно, повилазили опришки. І щулили очі від сонця, від світла і зиркали тривожно в усі боки.
На вчорайшім попелищу стояв якийсь велет і реготав. І сей регіт теж, мов ряд вистрілів, гуркав по ребрах і гір, зміцняв-ся і гримів реготом якогось веселого бога.
— А дідько би такими опришками ригав! Шо коби йшов із ровтов, — усіх би виловив! Єк курєт повихапував бих!
— Юрчик!
— Неклопотана Голова!
— За йков причков, най си тєкне?
А Юрчик кричав своє:
— То ми раз опришки! То ми раз леґіні! То ми раз чорні хлопці, добушевики!