Маруся забувала шиття на колінах, утопивши очі в світлу авреолю довкола ґнотика. І бачилися там боги й богині, князі з княгинями, страшні дракони убиралися в медвежі шкіри, пестрим фантастичним лицем дивилася стара казка, а творці того всього називалися "руська віра".
І коли кінчалося оповідання і, зітхнувши глибоко, оглядалася Маруся дивним поглядом доокола, — довго не могла зрозуміти, звідки ж це чорні стіни — замість палацу золотого, восковий недогарок — замість сяйливих ламп, і баба Га-фійка — замість чарівниці, гірської пишної цариці.
А відтак співати починала Гафійка. Старечий голос дрижав, душа тріпотіла в словах, і вони, кимось уложені в гармонійні строфи, мов самі творилися в серці, виливаючися зі сльозою.
Багато знала й багато співала пісень стара Гафійка, але ні в одній з них не тужила так, душу всю виливаючи,-як у пісні про славного Яношіка. Щось ріднило душу Гафійки з сею легендою, і старі очі наповнялися сльозами. А Маруся, притихнувши, слухала, як багата удова, злакомившися на червонії червінчики та на пишні убірчики, силою-неволею віддавала дочку свою, одиначку, за Яношіка, великого розбійничка.
Орало дівча, співаючи, сивими волами в красній долині, але й борозни ще не провело, як чує голос матері:
Гей, ходи, дівча, додому:
Віддам же тя, не знаш кому.
Ударилося дівча в поли руками, густі коси вимикало, усякими голосами кричало. Треба забувати милого, тихого, як місяць ясний.
Сипнув розбійник талярами битими по столі перед удовою, блиснув лудіням розкішним, кіньми турецькими, поясами угорськими — і загорілися очі в удови.
— Аби й за коси тя притягати мала — а таки віддам тебе легіникові за гонір.
Схопив, як орел здобич, молодеє дівчатко, поніс-полетів межи сині гори, в дикі ізвори. Приліпив хатку на скелі — і почалося життя-мука молодій молодиці. Тихої любові хотілося, запашного городчика, свічечки перед образом, любої розмовоньки вечірньої — а замість того, налітали, мов круки, хижі товариші мужа, приносили зі собою закривавлений шум, стрілянину, напивалися, будженицями об’їдалися і лізли уночі до молодиці молодої, а Яношік рубав зухвалим голови сокирою. Ранком стручували труп у безодню, пили довго, темно й суворо мовчачи, — і знов знімалися, мов стадо чорних птиць. Щезали за виломом скелі, замовкав посвист вартового — лишалася сама молода молодиця з німою дівчиною, служницею-рабинею. Лишалася сама, затихала в вечірнім присмерку, тихим голосом співаючи про чоловіка, що
Нічков піде, нічков прийде —
Все кервавий меч принесе...
І не настачиться молодиця білі хустки прати, отой кривавий палаш витирати...
...І по зритих літами щоках баби Гафійки повзуть бліді сльози... останні, виснажені, і капають десь на суху кисть руки. Діамантами повними блищать сльозинки на рожевій щічці Марусі і не хотять падати: шкода лишати. А пісня йде далі.
Прийшла дитина. Бог зіслав її до цього неприступного орлиного гнізда. Сподівалася молодиця, що, може, хоч янголик цей невидимими крильцями прив’яже батька до дому, що хоч тепер почнеться маленьке щастя, латане — але де... Ще буйніше починав собі опришок, ще довше ганяв лісами, горами, розбиваючи купців в караванах, панів на молитві, корчмарів по корчмах. Додому приходив у роздертій сорочці, зранений, скрипів зубами від лютого болю й від незагашеної пімсти.
Підносила до нього дитину, просила поцілувати, але опришок штовхав матір у живіт ногою, кричав, аби йшла пріч. Валився десь під смереками і, як медвідь, зализував собі рани.
...Тихий вечір настав. Винесла колиску з душної хати, поставила під яблунькою. Десь пішов чоловік — зілля шукати на найстаршу рану, що болить, спати ночами не дає і вже смердить гноєм, а злобить так, що весь світ би порізав.
Колисала синочка й співала. Сама не знала, що співає. Родилися слова десь глибоко-глибоко, з кров’ю підіймалися до серця, з диханням виривалися з уст.
Люляй-люляй, малий хлопец,
Не будь такий, як твій отец,
Шо по лісі все лиш ходит,
В правій руці топір носит,
А якби ж ти, білий хлопец,
Та мав бути, як твій отец, —
Дала б тебе іскупати,
Орлам хижим роздзьобати.
Ану, співай, як співаєш,
Коли добрий голос маєш!
Мов грім із ясного неба ударив. Обернулася, побіліла, як стіна, не може й слова сказати. А муж наближається, очі, мов вугілля, горять, як ножі Гострі ріжуть.
Співай, жоно, як співала,
Як-єс хлопця колихала.
Ой... я, мужу, не співала...
Наємниці поганьбляла...
Шо корови не доєні,
Шо покої не метені...
І сама не знає, що говорить, білими рученьками перед себе тріпоче. А опришок вже знає, що буде робити.
Сідай, мила, на лавочку —
Най ті зітну головочку.
І буде відтак хвалитися, як посадив жінку на лаву, аби зручніше їй голову стяти.
Остання підвага вступає в серці молодиці. Вона знає, що опришок свого слова не звержеться хоч би тому лиш, що його сказав. І в останній раз просить:
Зажди, мужу, хоч хвилину —
Най поцілую свою дитину.
І поцілувала... В одну щічку поцілувала, а в другу вкусила.
Маєш, сину, на пам’ятку,
Коли забив отець матку.
Скричала дитина, пасокою заллялася... і змішалася кров матері з другою, рідною кров’ю...
...Плакала Гафійка, плакала Маруся. Мов сама пережила ту страшну драму в тісній щілині між гір, у хатці — ластів’ячім гнізді, безладно заваленій здобичами нічними, денним розбоєм.
А коли йшла потім спати Маруся, — довго прислухалася: чи не скрипить де підозріло віконниця, чи не йдуть опришки, чорні хлопці.
III
Що й говорили старі їмості про весну, але й то мало. Всім єством своїм відчула Маруся прихід свята землі.
Мов чар який уступив у природу, по людях, оп’яняючи, розлився. Мов тисяча заплющених очей розкривалася. Чулася якась напружена робота в організмі всесвіту, якась боротьба і якесь нове торжество нової правди.
— Йой, сказати — шо то весна! — говорив старий Дмитро, вартівник. Маруся часто любила збігати до нього і слухати довгих його оповідань. Зустрічав уже якусь не то вісімдесяту, не то дев’ятьдесяту весну, а все ще не міг рівнодушно відноситися до її приходу, сам відживав рівно з природою, чув "єснішу кров" у собі.
— Йой, шо то весна! Імив би ю та й тримав в обидвоїх руках по вік вічний. І шо то за чес, шо то за любість — годі вповісти! Думайте лиш собі, їмостечку, шо таку сми путерю в кістках чую, що зара’ бих... Не знаю, шо робив.