Десь вулицею іде п’яний гуцул. Се Тимофій. Певне, вже посварився з кимось з роботодавців і от тепер викрикує свою досаду. І чим далі відходить, тим дужче кричить:
— Гадаєш, багачику, шо ті не прийдет на біду ніколи? Не бій си! Сороківці тоті не поможут, ік прийде си вмирати, ає. Зійде й на тє смеркь із неба сєтого, буде потинати та ще й добре. Бо то над багача нема биршого грішника у свікі. Лю-дочки-и!.. Йк бесте знали, йкий багач грішний перед господом богом! Бо він не нашої віри, він песячої віри. Він єк слугу токмит, то на таку симбрилю, шо най би го шляк трафив. А витак, єк недогода — гет проганєє та й вже. Та ще добре, їк ребро ті не поломит! А ти йди з хати, єк не вмитий, та й нема ті ні поради, ні розради.
Якийсь ґазда крикнув йому з двора:
— Шо, Тимофію! Уже?
— А вже, браччику, вже-е. Іду дзвонити по багацькій душі. Ви, люде, йк умре де багач, кличте мене дзвонити: то ми раз люба робота, ає. Лиш я вам шос іскажу: му дзвонити, але їк сєті посторонки дадуть сі вфатити. Бо то не гадайте собі, люде, — не до кождого грішника дадуть си ймити посторонки, ой нє! Я правду кажу, кобих так здоров, бо я вже знаю. А йк цес проклєтюк гигнет, шо мене вигнав, то ретенно си не дадуть, бо цес ме мати на тім свікі найбиршу трепоту. Бо то пес, а не чоловік! Найбирший котев йому дадут на тім свікі, найгорєчішу цмолу.
Тепер уже кричав так, мовби йому платили. На дзвінкіших словах натужувався весь, червонів і бризкав слиною. Не ставало йому горла.
— Та то пес, а не чоловік!.. Я в него робив, бог дай би йому бирше не діждати, аби в него крискєнин працював. А він чим мене годував? Бурєшков з чірваками? Мой!.. Так ти так слуги гудуєш? То такі багачі ув нашім ув селі? То бінний го обсапає, й сіно му зробит, і маржину перелітує, а єк узимі йди до багача, то він тє у віконницю ме котюгов тровити. Та на жінку кричит: "Замкай, жінко, браму, бо гість файний іде. Зголоднів уже — іде за зерняти". Та прийди д’нему, а брама підбита, а кутюга остатні холошні дрет. А най-ко божа весна лиш настане — ого! Тогди зблага багач говорит, ой збла-га! Тогди берет бука в руки, та йде від псів боронити, та ше на кутюшку сварит: "Ги, встекла би-с! Завостро пантраєш порогів. Най ідут люде до хати, були би здорові. А то через тебе й моя травка не роблена буде..."
Маруся слухала, прижмуривши очі. В тихім повітрю кожне слово було чути, як коло вуха. Сонце виглядало з-за дашка й так приємно гріло в спину. Вигідно якось сілося... заплелися, заснувалися сіті перед очима... якась трава колисалася... жовті птахи безкрилі літали...
...І прокинулася лиш тоді, як стара їмость, лагідно тор-каючися плеча, будила:
— Марусе!.. Що се ти прийшла під церкву спати?.. Ото, господи!..
Маруся півнепритомно усміхнулася.
— Іди додому, голубко. Де ж таки то видано? Ото, господи!.. Ще би хто побачив, не дай, боже... Іди, іди до хати. Я постелю тобі, та заснеш. Мабуть, не спала сеї ночі, правда? Ну, йдім же, йдім, — і вела, і підтримувала, мов тяжко хвору.
Стидно... Стидно стало Марусі від сих ласкавих слів, від сеї печаливості. Так би й кинулася на шию, так би й крикнула, ридаючи:
— Ох, не жалійте мене, не жалійте!.. Багато зла хочу я вам зробити. Не плачте, бо будете ще другими сльозами плакати. І не голубте мене, бо скоро будете проклинати.
Але стрималася, не сказала нічого. Ішла покірно, далася положити.
Стара їмость причинила вікно, щільно затуляючи кожну дірочку, куда би могло прокрастися сонце. Потім вийшла навшпиньки, і чутно було, як вона зацитькувала шепотом наймички:
— Та замовчіть же ви, бога ради! Що на вас напало? їмость сплять, а вони... Ото, господи, — не дадуть і заснути.
Але дівки, шкробаючи бараболі, вже не могли втриматися, і як тільки стара їмость виходила, порскали сміхом у рукави і тупотіли босими ногами, задихаючися.
XX
Маруся не спала. Серце нило одностайним рівним болем. Мов приготовлялася до якогось неминучого злочину, до якогось доконечного святокрадства. Хотіла би бути терплящою, але що ж робити, коли вже так складається.
— Пощо він дав мені добу на роздумування? Чому не пір-вав, не кинув на коня, не погнав? Я була б тоді невільницею, а не грішницею. А тепер — сама, сама йду до розбійника. А не йти — не можу.
Знала, що якби рішила не піти, то хіба би мусила відразу й руки на себе наложити. Все одно опришок, як демон, мучив би її привидами півночі, омерзив би кожен крок в домі, затруїв би повітря й їжу. Тому йшла.
— Може, я не знайду того, чого шукаю. Може, проклену сама себе, і світ увесь, і годину ту, в котру рішилася йти, — але мушу. Мушу.
Корилася.
Тихо бриніла заблудькана муха на шибі. То замовкала, повзаючи по склі, то знов співала фальцетом, заплутавшись в складках занавіски, а коли попадала в щілину між рамою й склом, дзижчала нервово і спішно. В покою пахло воском і якимись травами.
Лежала з одкритими очима. В одну ніч з лепетливого метелика виросла женщина, поглубилися очі й ріжчою стала лінія уст. Уже входила в світ, несучи й своє "я"; уже перестала бути неодушевленим предметом для переношування, перекладування, цілування... "А я? — мов спитала твердо, усією своєю істотою. — А мене хіба не треба запитати? Де ж моє — "хочу"?"
Витягнулася. Прижмурила очі. Вчора ще не вміла важити, не знала цін на життєвім ринку; сьогодні вже важить — і поволі приходить свідомість конечності.
Свідомість конечності! Приходить, заволодіває і не лишає вже місця найменшому ваганню.
— Так мусить бути. Я не знаю чому, але так мусить бути і так буде.
І вона не малювала собі будучини ані рожевими, ані темними фарбами; попросту не хотіла підіймати завіси. Цілком покорилася, віддалася — і це заспокоїло.
Стара їмость входила пару разів, тихо, тихесенько прочиняючи двері. Маруся прикривала тоді очі й чинилася сплячою. Старушка хрестила невістку здалека дрібним хрестом і ще тихше виходила пріч.
Маруся не встала й до вечері. Важко було би бачити мужа. Він ще міг би запитати, чого вона така смутна, а вона могла би відповісти: "Бо сеї ночі тікаю з опришком у гори".
Роздяглася, лягла. Спала вона тепер в окремім покоїку, бо так ще давно зарядила стара їмость. Бабця було прийшла, сіла коло ліжка, хотіла побалакати, але Маруся сказала, що чує себе не зовсім здорово і потребує спокою. Се було жорстоко трошки — але що ж робити?:.