Заголосила, затуркотіла стара мати — але що вдієш?
Справді — куди діватися? От, може, й зараз: обіймаємо
його та цілуємо, а там уже обскочила ровта подвір’я та чка-ють лиш на знаки. Навіть післала чоловіка:
— Піди, старий, подиви си про всєке.
Вибіг старий, глянув туди-сюди, але всюди було тихо.
— Йшов-сми жєвко. Так кємую, шо не бути сезонне погоні аж’ді тут. Може, завтра.
— То ше переночуєш?
З тоскою повів Марусяк очима по стінах теплої, милої рідної хати...
— Ой ні, неню... Тра безпечити си. Де прийдут — то лиш суда.
— Правда, правда, Дмитрику... Вже Юріштан не заспит.
— Єкий Юріштан?
— А ватаман пушкарський, Тихонюків.
— Хто?.. Тихонюків? То він за ватамана у вас?..
В одну хвилю зрозуміла мати, що про весілля ліпше не згадувати.
— А він же, він. Настановив го Гердлічка на нашу голов!
— Йкий Гердлічка?
— Ой сину, новини за новинами. То мандатор новий в Устєріках. Лиш такий, шо най би вже го біда брала з-перед крискєнцьких душ.
Все то дійсно були новини за новинами для Марусяка. Неспокій заповзав йому в душу, не чув себе безпечним і в рідній хаті. Лишав гори в старім порядку, а тепер от ціла нова організація.
Квапив стариню, аби борше збирали. Переодягався, узбро-ювався, борзо перебув важку нестерпучу сцену прощання і тоді лиш зітхнув вільно, як вискочив на ґрунь, на полонинку.
Починався ранок. Потягло вогкістю з дольного потоку. Самітний пустельник бук зашепотів листом, а в тім шумі слухав чомусь Марусяк пророцтва долі своєї:
"...Кєшкі зимки ті зимувати, леґінику... від люцького ока крити си... на крискєнцьке жикє наставати... Із ізвора воду пити... з торби хлібом жити, гойданочки сподіваючися. Ай гойданочка пишна, на ввесь світок дивна — два стовпці з перекладинкою".
Защеміло серце. Скорбно глянув-поглянув на ближній лісок молодих смерек.
' — 3 котрої ж то смерічки ми шибеничку втешут? Кобих знав — ізрубав бих, іскєв те ше гаджучков і віворіть бих іспалив.
І лють нараз напала. Гостра лють!
Помсти! Помсти усім, хто вирвав його з рідного села, з рідної хати і кинув у вир розбійничого життя.
І в нападі шаленості вихопив з-за ременя пістоль і гевк-нув із нього у бук.
Покотилася луна горами, розсипалася... Скачуть зелізні кулі по горбах і ген далеко уже побігли. Там упали в якісь із-вори, зарилися в шкалубини скал, в поточчинах під корчі позабивалися, в воду пірнули і вмерли.
Так пішов Марусяк у талан у свій у гіренький!
XVI
А Юріштан?
Темно, невесело та й гірко було в Юріштановій хаті. Каралася там Катеринка, карався Юрішко, а через нього люди.
Десь так тиждень по шлюбі прийшов свекор до молодят. Такий масненький, солоденький.
— А, невісточко люба! Ґаздуєш? Ну, ґаздуй, ґаздуй, най ті бог помагаєт.
Потім водив очима по хаті, мовби уперше її бачив. А шо то в хаті йкось... не так? Ци тут шо нове стоїт, шо сми го ше не видів? Ци тут, може, шо з віна стоїт, Катеринко?
Катерину мовби окропом хто обілляв. Нічого не сказала спочатку, лиш потім, піднявши очі, тихо вимовила:
— Виділи-сте перед весілєм, шо сми не мала свого віна, — нема пощо тепер очі випікати.
Аж підскочив старий Тихонюк.
— Та ци я ті очі випікаю? Ци я ті шо кау? Не мені з тобов жити. Син брав — знав, шо брав, а мені в тім рахунку нема. Я з того нічо не мав та й нічо мати не хочу. Я лиш кау, шо би пішла ти ік дєдеві — таки хуч єгничку йку би дав. Не для себе кажу, бо тим не требую, — лиш про люцьку говірку. Бо в нас люде йкі? Зара’ мут прикладати та кепкувати, шо взєв си жінку з самов, перебачайте, дєрков, та й що з того? А чоловікові єк тото слухати? Та й буде на тебе гніваний, та й скаже йке там слово. Я вже знаю, єк то в хаті буває — ого!
Пощо він намовляв її — не знати. А ще більше не знати, пощо вона його послухала, пощо пішла, на що надіялася. Але пішла.
Не застала батька вдома, а мачуха — як би наперед знала — вже сидить на порозі з поліном. Та ще й не наблизилася Катерина добре, а вже та почала горлати:
— За віном-єс прийшла? За віном? Тут напрєтали б віна длі тебе, шляк би тє трафив поганий, потеруха би тє роз’їла до кості. Розтрусила-с своє віно по вечорницьох та по гулян-кох, шо їх сокотила-с та пантрувала, а не свої роботи. Ото кат не видів отих прошєчок поганих, фурнуло би тобов об муровану стіну! Забирай си ми пріч ізвідцив, бо я ті приви-тє зроб’ю!
І кидала поліном у молодицю, ще та не встигла й у двір зайти.
Заплакала Катеринка, пішла пріч.
І треба ж було як на біду, як на гірший сміх — кіточка маленька. Пізнала свою добродійку і вибігла з хати. Біжить за Катериною, нявчить. 1 близько не підбігає, і ззаду не лишається.
А мачуха побачила то, іде ззаду, регоче та кричить, щоби всі чули:
— А дивіть-ко, дивіть, ґаздиньки! Виходьте з хат, бо такого ше сте не виділи! Пушкариха-вотаманиха теличку ведет на нове господарство. Ей де теличку — таки цілу корову! Ой га! Біжіт борзо та кажіт Юрішкові, аби до кернички скочив дійнички мити, аби було куда набіл прєтати, га-га-га!
І свистала, й біснувалася, мов чортиця.
Горить земля під Катериною від сорому. А тут іще добрі сусідочки й собі піддають жару, а котра й зупиняє, то так, щоб ліпше би вже мовчала.
— Не чіпай, кумко, най си преч каже. Таже пушкар.
— Ігі на дідчу маму з пушкарем. Я си не боєла пушкарів, та й си не бою.
— Ти. А ґазду мут за тебе чіпати.
— Та й ґазда мій не воловід, не має чо си пуджєти. Через тоту задрипану жебрачку би люде їв?
Бігла, як від пожежі, а баби фуркали услід. Злосна то річ — баби.
І завертілося, закрутилося зачароване якесь коло в хаті Юрішковій. Чув отаман пушкарський, що не навертається до нього жінчине серце, — і все йому остогидло. Опротивів увесь світ. Мов павук величезний, оплутав Юрішко все своє село і темною всесильною властю стояв у свідомості кожного гуцула.
І розпросторився Юріштан на цілу околицю. Часом у нього аж у голові мутилося, і він сам не знав, що робити зі своєю властю, щоб відчути її до кінця, щоб насолодитися до решти. І дивно, і боляче було іноді дивитися, як Юріштан, моло-дєк, що міг би за сина бути якому старому гуцулові, — кричить на нього, б’є в лице, плює. А що поробиш? Треба терпіти.
І люди терпіли. Знайшовся буз один охітний, що пішов проти Юрішка, але закаявся.