— Сини за себе мають дбати.
Морщив чоло Тихонюк, сопів.
— Та єк же я тото зроб’ю? Ци я до войська леґінів перебираю, ци я війтом?
— Ні ви до войська леґінів перебираєте, ні ви війтом, лиш маєте з війтом добру злагоду чинити. Війт лакомий дес шос троха випити — давайте му горівок моцних, містових, грошей не беріт, а все робіт так, аби на Дмитра говорити. А війт має пизьму на старого Марусяка, і вже запхне Митрика, не бійте си. А єк Дмитро до войська йде, — я гроші на стів.
Іще дужче зашкработів старий Тихонюк у потилиці. Присіли го довги, таки нема що казати: здовжив си так, що, ади, у рействах спати міг.
Розкидав тепер головою на всі боки. Правда, війт мав гнів на старого Марусяка; то був ґазда достатний, незалежний, любив і правду сказати в очі, любив і війта раком поставити перед громадою, і тому цілком зрозуміло, що війт ненавидів старого Марусяка, але що міг йому вдіяти?
Але некрутація — о, то вже зовсім що єнчого. Тут уже нема ні рахунку, ні рекурсу, — нічо. Налітають, беруть хлопця, беруть, кують у залізе, везуть до Станіслава ци біда го знає куда — та й авс. Шукай правди, коли маєш охоту. Доки ти ту правду знайдеш, то вже, варе, й свічки тра глєдати.
1 тому, коли за тиждень чи там за скільки, Тихонюк, підпоївши добре війта, нагадав — чи не можна би... йкос... — то у війта аж очі заблищали. Назвав себе дурнем, що не прийшла йому давніше тая гадка до голови.
— Чкай тепер, панку-баранку, — я те вірехтую! — і затирав собі руки.
Некрутація — це була найстрашніша пошесть Гуцульщи-ни. Іти "у воянцьку службу" — це був такий страх, що не один леґіник волів би смерті пожити. Взагалі відорвати гуцула від його гір, то все одно, що зв’язаного орла занурити в воду, а рибу пустити літати в повітря. І леґіні тікали. В гори, ліси, куда очі дивляться — аби не впасти в руки, аби не датися зловити. А коли не вдалося і ставав леґінь жовнєрочком, — тікав при першій же можливості і ставав дизентиром.
От із тих дезертирів і рекрутувалися опришки. Відірваному від усього рідного, загнаному, затравленому леґіникові була одна дорога — в опришки. До хати вернутися він не міг,
бо могла статися зрада — адже за ворога не тяжко. Ну й прощався леґіник з дєдем-ненев, брав кріс на плечі, бартку в руки і йшов зводити рахунки зі своїми й людськими кривдителями. Починав нараз відчувати всенародне гуцульське горе і ставав месником народних терпінь, а вже на сім ґрунті виростало все, чого хочеш.
І як уже наближалася бранка, кожний леґінь, котрий кємкував, що його мають на приміті, — уже був насторожі, чекав, надслухав. Мало спав у хаті, розпитувався.
Але от горами, відбиваючися гримливою луною від верхів, проноситься крик: "Берут!! Уже, ади, берут!!" Все молоде, сильне, почувши цей остерігаючий гомін, летіло стрімголов у ліси, у дебрі, залазило в печери, під каміння, лізло на високі смереки. А селами рискають посіпаки, б’ють стариню за втікача-сина, знущаються, рвуть. І вистріли селом чути, і брязкання кайданів, і крики — і ще глибше заривається в землю легіник, ще вище лізе на скелю, стискаючи в руках зброю — спробуй його хто звідти узяти.
1 от, як пощастило переховатися, — ласкава до тебе доля; ну, а як вже піймали — готов бранчик! Права му дорога — камінчиком брукована до самого Львова...
Так було й тепер.
Ой, вилинули з Станіслава біленькії кури, пустили ба ії голосочок, а від того голосочку зарули сиві мами, заголосили дівчата, тяжко заридали молоді молодиці.
Затремтіли гори, заплакали потоки. Витягаються горщета з-під букових пнів, висипаються знов на божий світ старі со-роківчики, а вже кілько вина-меду разом зі сльозами пролилося, — то й не сказати. Не один ґазда й пив, маєтку си збавив, нім викупив сина з кєжкої неволі — зі служби воянцької.
Оживилися ночі, зажурилися дні. Тріщать плоти в присмерку, скачуть леґіники потоками, гонять в далекі дебрі відлюдні, на Чорногору, на Угорщину; ґаздівські сини за робітників наймаються до бирешів волоських, чабанують, маючи свої, за чужими. Темними ночами в глибокі ліси йдуть матері оглядаючися — кулешки, буджениці вовкам несучи; дівки скачуть по камінню, як лані, і свистять, зупинившися, про-разливим свистом, а відтак надслухають.
І тільки молодий Дмитро Марусяк нічого не боїться. Він одинак, а ще до того десь там чи у Косові, чи у Кутах дєдя має пана знайомого, — так той пан на свій гонір безпечив, що Дмитро буде вільний з того жовнірства, хоч би його й забрали помилково. І тому не ховався молодий Марусяк і не тікав.
Ге-ге-ге!.. Коби був знав свою погибочку — тікав би не знати куди, порятівлі шукаючи. Але що ж, як не знав, не передчував!.. Що й котилися сльози людські горами, йшов плач великий шумом верхів — а все гадалося: чей же промине, чей же таки перекотит си. А воно не проминуло, не перекотилося, лиш упало лихо на Марусякову хату й запалило її.
Наперед вже довідався війт, де спить Дмитро. Темної ніченьки безокої зібралися пушкарики, стрільці та гайдуки,
повно у двір їх набилося. Одразу двадцять душ навалилося на сонного хлопця. Ех, як прокинувся Дмитрик, як гойкнув, як. кинув собов — п’ять душ пушкарів злинуло, як листячко, — але що ж, як других десять вже насіло і на руки, і на ноги, і на голову, крутять линвами, ланцями...
Старий Марусяк ходить поміж пушкарями, по руках цілує; мати простоволоса об стіну головою б’ється; сполохана маржина шурхається в загороді, лякаючися огнів, криків; ку-тюги варводє; сусіди позбігалися, дивляться... А на небі ко-пичаться хмари і женуть-женуть з-поза верхів, далі, далі, мов тікають від цего місця лютої скорбі. Чорними клубами перекочуються і спішать, спішать, спішать...
Забрали Дмитрика. Сум заліг у хаті Марусяків.
Попродав старий щонайліпшу маржину, голубії воли, ко-ровочки красі, вівці біленькії, поніс гріш до панів. Казали сусіди, що пусто-дурно, шкода твого, куме, ходу, але не вірив, пішов.
Ой, смутний то був ходочок ґаздикові тому, єк ішов він з Станіслава у гори додому!.. І сина не видів, і грошей збувся, а що найгірше — надії збувся. Спитає жінка вдома: "Що ка-зав-переказував Дмитрик?.." Ой га!.. казав ті: "Вимечи із городця зелений бервінчик — бо ти мені уже, мамко, не меш шити вінчик... А вимечи із городця запашне зілечко — бо вже не меш ти робити, мамко, весілєчко..."