І стріча відбулася. Таки знов на тім же самім місці, на потоці.
Вибігла Маруся до потоку, скочила зі скелі — а леґінь точнісько як тоді, стоїть перед нею і усміхається. Мовби чекав і дочекався.
Він же перший перервав і мовчанку.
— А-о видиш? По раз п’єтий приходжу сюда.
Маруся хотіла сказати, що вона, може, й двадцять разів була тут, але не сказала нічого: ще що погадає собі...
— А я до того не звик.
— А до чого ж ти звик?
— А я звик до того, шо йк мені йка молодиця ци там дівка впаде в око, так я посилаю свого леґіня до її дєдя чи там чоловіка, аби велів їй вбрати си у шо найфайніше та й випустив у такім а в такім чєсі на таку й таку ріжу.
— І виходить?
— А виходить. Ше не було разу, аби не вийшла.
— Ну, і що ж потім?
— А шо потім, то хіба вже сама знаєш.
Маруся почервоніла.
— Ні, я не про те... я... А потім, ніби зовсім потім?
— А потім, їк подобала ми си, кажу йти за собов, та й хо-дит із нами. Витак відступ’ю кому з побратимів або д’хаті відішлю, єк укємит си. А єк не вподобат си ізразу, — наб’ю си порєнно, та й іди си куда хоч.
— Пощо ж бити?
— Таку вже натуру маю. Лиш я не б’ю так, от пусто-дурно. Лиш єк писката дуже та на рот дранкава. Алє ж бо тогди й б’ю!
Маруся сиділа у відлюднім потоці, близько-близько коло неї от сидів цей розбійник, що б’є женщин, коли не вподобалися — а їй зовсім не приходило в голову, що й її теж може взяти цей опришок, мов кавалок будза: що з’їв, то з’їв, а що не з’їв, псові кинув.
А опришок дійсно поводився зовсім не по-розбійничому: ні словом, ні рухом не налякав Марусі, і сам навіть не розумів, звідки в нього ця повздержливість.
І пішли з того дня стрічі за стрічами, все тут, на цім камені. Це було найбезпечніше місце, бо сюда ніхто ніколи не заглядав, а до того було ще так красиво, так поетично.
О чім вони знаходили між собою говорит^, — хто їх знає, а тільки як наставала хвилина розлуки, — не хотілося уходити Марусі.
— З тобою не скучно, леґіню...
— А йк весело, то тра нам іще поговорити. Вийди сюда завтрічко о цій порі, і я вийду. Ти не бій си — я ті нічо лихого не зроб’ю.
— Я й не боюся, але...
— Вийди, вийди. Оннаково то недовго.
— Чому?
— Та чіму? Бо я не можу на оннім місці довго бути, то не є безпечно мені. Тра буде роздєкувати си скоро.
— Ах, правда!.. Ти опришок... Розбійник, — тихо додавала згодом, і якась нотка печалі перевивала її голос. Підіймала очі на опришка.
— Чому не кинеш того, леґіню? Чому не сядеш на ґрунт, не оженишся? Випасав би маржину на полонинах, бив брин-дзю, старшим братом би тебе наставили, а відтак війтом.
Опришок скривився, мовби оцту випив.
— То ти ми єк би по перченій ковбасі гнилого сіна на заїдку дала. Ой га! То сми не видів-на ґрунт сідати? Ци орев1 на дземню сідат? То галич на дземню сідат та й дземню їст, а орев — подиви си!
Марусяк показував барткою в небо.
Високо-високо, під хмарами, летів цар птиць, ледве примітною точкою чорніючи в синяві. Царственно пропливав під сонцем і, без льоту, без маху крил, підіймався все вище... вище... вище...
Задивилася Маруся, піднявши голівку. Опришок тихо, ніжно приторкнувся до неї і підтримував... І від сього дотику солодко якось стало Марусі і трошки туманилося в голові...
Уже щез орел... вже не видко було орла...
Маруся зітхнула, відхилилася. Опришок пустив руки.
— Так ти орел? — сказала мов про себе з тихим зітханням.
— Ає! Орев. Лиш люцький. Єк сєду на ґрунику, єк заграю у флоєру, — видко мені всі плаї й доріжки, видко кожду хату і знаю, шо хто в єкі’ хаті йку гадку тримає. Та й не має мене ніхто зачіпати. Бо йк злечу з верха та йк дзьобну отсим дзьобиком чіченим, — і він блискав своєю важкою барткою, — так уже, ади, скємит си на тім свікі. Бо я не знаю, єк хто б’є, а я знаю, йк я б’ю. А я б’ю так, шо йк уліп’ю, то тра вже й свічку давати. Бо вже остатні того дороги.
Він говорив ці слова бутно, підкреслюючи. Вся гордість його була в тім, що от він уміє так добре бити. А Маруся й тепер не рисувала собі дійсних картин із тих слів, не бачила в тім биттю нічого, крім красної казки.
— І що ж то тобі радість дає, що ти тілько душ загубив?
— Та й чіму ні? Усєк си боїт. Ґазда — хуч йкий з тебе, ґазда, а все тобов хтось помітує. А наді мнов нема пана. Оден пан наді мнов — моя шибеничка, шо ї тешут ми у Надвірній ци у Кутах.
— Таже гріх то великий.
— А шо ж гріх? Я, видиш, так міркую, шо єк іде кінь уверх та й має терх на собі великий, теркілу, ади, тежину. То вже їк я до того до терха своїх пару постолів довергну, то видів коневі ви’ того не буде кєжше1. Та й тоті мої гріхи так само. Тіцько сми їх напрєтав, шо вже, ади, йк тот повідав, мокрий дощу си не боїт.
І він безклопітно реготав, показуючи рівні зуби. Дійсно, такі деталі його не клопотали. Брав життя за той кінець, яким воно до нього повернулося. Сам був життя. А що, може, кому не сподобалася його професія — ну, та то трудно. Кожна професія має свої неприємні сторони, опришківська також, але і тільки ж, не більше. І Марусяк, раз рішивши со
бі усю оту справу, більше не клопотав собі нею голови.
Тяжче.
Маруся забувала, що хотіла вже відходити, знов сідала на камінь, знов слухала свобідних, сміливих оповідань опришка. А він чув цю власть своїх слів, і вони лилися в нього складно, зв’язно, набиралися поетичних форм.
Сонечко тим часом наближалося вже до заходу, в поточ-чині ставало темно. Маруся згадувала, що таки вже направду треба йти додому.
— Ой леґінику, красно говориш,— казала, встаючи, і усміхалася. Ще почувала себе попадею перед цим опришком; могла ще так усміхатися.— Красно говориш, легінику, та й не одну, відай, заговорив.
— Та... було усєко... Я ше й грати вмію. Вийди завтра, я винесу флоєрочку свою. Маю таку флоєру, шо... єкби ми хто ісказав — маєш свою любаску в Черемошу втопити або флоєру об камінь розбити, то бих...
— Що? Топив би любку?
— Бігме топив бих.
— Ну-ну... Завзятий же ти, леґіню.
— Такий вже си вдав.
Прощалася. Не обіцяла Марусякові вийти завтра, але він уже знав, що вийде.
1 в дивний вінок сплелися дивні дні. Мов у чаді, в голубім тумані ходила Маруся, не здаючи собі справи, що з нею, що доокола. Вдома говорила, сміялася, відповідала на питання, а сама була не тут, блукала десь гадками, десь заблудилася у запашнім лісі чудових цвітів і не шукає дороги.