Та вже єгомость якось запротестував:
— Де то видано, де то чувано? Замість того щоб самій раненько устати та старій женщині подати до ліжка каву, вона — дивіться, люди добрі! — сама вилежується, аж поки їй принесуть.
Говорив він це не злобно, а от просто так собі, для порядку: просто це порушувало якусь там гармонію його понять про обов’язки жінки.
Маруся кривилася потім два дні на чоловіка, але каву з того часу варила вже сама. Єгомость підкпивав4 собі:
— Що то, мамо, нині кава так ніби... чи то недоварена, чи то переварена?
Бабця посміхалася, говорячи:
— Ну, ну... Буде вже тобі.
— Та ні, таки справді щось кава мені не смакує. Чи то, може, не ви самі варили?
— Прошу не пити, коли не подобається! — з обуренням виривалася Маруся, схоплюючися. На початках вона брала ще то все за чисту монету.
О. Василь робив великі очі.
— А-а-а!.. Так то, може, ви варили?
— Я! Але вже по раз останній.
— Ну, то так би ви й казали. Я би тоді почав хвалити, — і пив далі, наче розсмаковуючи. — Гм... Воно й справді кава нічого собі. Гм... Але ж таки й зовсім добра кава. Гм... Я би навіть сказав, що зроду не пив такої доброї кави.
Маруся розцвітала.
— Направду?
— А бігме направду. Так що навіть прошу позволеня поцілувати ручку.
Згодом, коли така кумедія повторялася регулярно за кожним питтям кави, Маруся призвичаїлася і вже не звертала уваги на слова мужа, а свій обов’язок варення кави повнила вже без сердечної тривоги: вставала заспана, з позіханнями мішала, колотила там щось, чаклуючи над сметанкою. 1 все те під безперестанний шепіт бабці:
— Але йди... Йди, я сама... Та він не дізнається... Йди-бо...
Маруся ще смачніше позіхала і півсвідомо бовтала ложечкою.
Решта господарства цілком оминула плечі Марусі — бабця сама несла весь тягар на собі, не допускаючи Марусю навіть до дрібниць.
Взагалі родинне життя надзвичайно якось скоро увійшло в свою колію. О. Василь мав щось із флегматика в собі: все, чого лиш він діткнув рукою, набиралося якоїсь сірості, як в дощову годину. Впору з’їсти, впору лягти спати, з нудотою відробити свій обов’язок, положене число разів на тиждень приголубити жінку — в тім замикалося все. І не дивно, що завдяки такому регулямінові5 якось занадто вже скоро осів о. Василь: в швидкім темпі почало відростати йому черево, звисало молоде воло, рухи ставали лінивими і число їх все зменшалося.
І в усім тім новім життю, в усій тій розміреній пристосованості, і в сонній любові мужа, і в ніжних піклуваннях свекрухи — в усім тім Маруся відчула би, певне, дуже скоро величезну нуду, якби... якби не було... гір.
Гори!..
Спочатку не зробили вони на неї вражіння. Навпаки: перші дні, як лиш молоді сюди приїхали, Маруся відчула, що гори давлять її.
— Але бійтеся бога, отче! Де це ви мене завезли? Та тут страшно жити!
О. Василь лиш блимав очима. Він був з Поділля, і йому самому якось було... "омкно" серед тих мовчазливих велетів. І лиш стара їмость, уроджена в горах, одразу почула себе на місці і дихала, як риба в воді.
— Нічого, дітоньки, нічого! Буде все добре. Я виросла і весь вік свій прожила на долах, але люблю гори понад усе.
І справді: вона відразу вжилася в гірську атмосферу і ввела в неї дітей. Та й о. Василь скоро пристосувався: потребував лиш вигідного хліва, а де він, цей хлів, буде стояти, у горах чи на долах, — це йому було цілковито однаково.
Але зате Маруся згодом відчула гори цілою душею і полюбила їх.
— Чекай, чекай, доню, — часто говорила стара їмость у відповідь на захоплення Марусі. — Це ж іще зима. А от як прийде весна, як укриються верхи зеленню новою, позацвітають трави, як вилізуть гуцули зі своїх кожухів та розсиплються маком червоним по узгір’ях — от коли наші гори красні! Узимі якось... тісно в горах: усе пов’язане, поплутане стежечками, від стежки ані руш. А вліті — куди оком глянути, туди й ногою ступити. Пташечкою будеш літати кичерами, коли...
— Коли що, бабцю?
Бабця усміхалася.
— Але, бабцю,— коли що, ну?
— Коли... коли я... не буду бабцею. А як буду або сподіватимуся — о, тоді обережненько будеш ходити, на паличку опиратися, а я тобі буду смачні страви варити, і тоді вже кава йтиме до ліжка, хоч би там що. А відтак... відтак винесемо його сюди, на ґанок, і буде на него сонечко світити, буде його вітрець полонинський обвівати. 1 буде рости він здоровий, красний та розумний.
— Хто се, бабцю?
— Він, мій унук. Отже, бігай, ходи, щебечи, набирайся сил та здоровля, щоб легко, господь дав, пішло, щоб було покорму багато, щоб свобідно перетерпіла.
— "Аби-с легко зносила та й мирно злегала..."
— Дивись! А ти звідки знаєш гуцульські приговірки?
— Таже я завше між гуцулками, бабцю!
Справді, Маруся одразу стала загальною улюбленицею. Гуцулки її пестили, як малу дитину, і, здавалося, не мали жадної пошани для такої високої гідності, як їмость. Навіть називали просто "Муха", бо чули, що іноді ксьондз так її називав.
— Ей ти, Мухо! А йди суда! — кликали, мовби яку сусідку, але по суті речі любили свою їмостечку, як лялечку, і зробили би для неї все.
Марусі, наприклад, дуже подобалася "уберя" гуцульська, і якось в неділю вона, для жарту, перебралася по-гуцульськи: від одної баби взяла запаску, від другої постоли, від третьої фустку, сорочку свою побігла принесла. Молодиці убирали свою їмостечку, як вильце, зі сміхом та жартами.
— На всі гори молодичка!
— Ає! Нема ноші понад гуцульську! Красит, панит, кольору додає.
А третя вже підспівує:
Ци то, люде, чучурина,
Ци то горошина?
А ци то ми, добрі ґазди,
Файна йка дівчина?
— Та ци ти, Мухо, дівка, ци таки молодица? Бо шош не виглєдаш ми на молодицу.
— Ає! То би ті в уплітках було файно та в згарді.
— Ей де! — сміялася Маруся. — У вас молодиці краще ходять, як дівчата.
— Бо то так і треба. Дівка шо? В дівці смаку нема, — і баби реготали.
Тим часом скінчилася служба в церкві. О. Василь, оточений, як завше, гуцулами, ішов до хати, наскоро полагоджу-ючи всі справи і щохвилини повторяючи:
— Люди добрі! На бога, дайте мені чистий спокій. Бо ви сте харчували, як зіходили до церкви, а у мене ще й горобець у роті не наслідив.
Але гуцули не звертали уваги на ці моління. Раз на тиждень, а то й на два доводилося зіходити з верхів, і неділя була єдиним днем, коли можна було полагодити всі справи: і що дотикалися душі, і що зв’язані були з потребами тіла. Купувалася сіль, олій, усєчина; упорядковувалися відносини з властями — словом, очищався й запоряжався гуцул на багато будучих днів наперед.