Жебрак совався коло неї, заповзав то з одного боку, то з другого шепотом обіцяв грошове винагородження, але баба, певне, була того переконання, що ліпше синиця в руки, як журавель в небі, і не піддавалася. Стративши цілковито надію, каліка махнув рукою.
— Рустиме тепер цілу ннину...
А доокола стояли ґазди, підсміюючися, дивилися на ідилію і жартували:
— Ци бисте, діду, не казали: та вибачєй, бабо мила, бо з тобов на слюбний на коверець стану.
— Та змилуйте си наді мнов, божі суди, та й ви, люде добрі! Та й кобих винен, та й кобих винен, а то нічо в свікі.
— Е, нічо! — вмішувалася якась енергійна повновида молодиця в білім кожушку; мабуть, з другого села. — Добре ми нічо! Та йкби то в нас на храму си стало таке, то би в Черемош такого діда вергли. Пху, кат би вже далі брав таких про-шєків, шо си б’ют.
— Та й що ти таки си роззіпала19 на мене, молодичко, бог би те вкрив? Та сми й не бив ю ані раз, лиш морснув отак-о!
— А камінь на йку маму в пазуху сте сховали? Ше й другого кого бити?
Каліка спішно підв’язував свої милиці й тікав. Очевидно, сьогоднішній храм му си не вдав.
Маруся пройшлася кілька разів цминтарем, обійшла церков. Знайомі гуцулки з Криворівні радісно вітали свою їмостечку, цілували руку, говорили звичайні слова — що от, мовляв, файна днина, що під добре верем’є і храм добрий, а під годину, то би си не вхрамував. Одна молодичка, жартуючи, запитала:
— А кого, їмостечку, виглєдаєте? Може, йкого леґіника файного?
Жарт був звичайний, гуцульський, але від нього чомусь зашарілася Маруся, як маків цвіт.
Казань відбулася перед церквов. Дєк скочив поза пліт, укєв штири гаджючки та й вбив посеред царинки. З того за-маєня говорилася проповідь. Гуцули потисли туда і збилися такою лавою, що нею хиляло, як хвилею на морі. Мало хто зрозумів, о що там ходило попові, але хто був ближче — скорботно зітхав, підіймав очі догори; хто стояв май далі, бесідував собі потихеньку з сусідою о маржині, а одна жінка положила собі кожух під голову і заснула, сказавши збудити себе, як казань си скінчить. Дві баби плакало зі зрушення; впрочім, на кожнім казаню плачуть дві бабі.
А потім був обхід доокола церкви. Сяло полуплене золото церковних святостей на сонці. Дяки галасали, стараючи-ся перекричати один одного, бо то гонір бирший — май-май високо, понад усі дєки голосом повести; а при тім виверчу-вали, завивали мотив, роблячи його подібним до гуцульської вбері, де все кручене, верчене, здоблене. Любить гуцул "дрім-неє завитєчко" — така вже його вдача, як сипле що або вирізує, — кладе туди сто орнаментів, сто мотивів, сто барв. Так же убирається, так же й співає, таку ж і психіку має покручену, незгадану, многогранну: вибачає такі речі, їх ніхто би не вибачив — і "араз образиться через ніщо, через дрібницю — і хапається за топір. Іде до війська, блукає геть світами, царами, а вернув д’хаті, знов убрав свій сардак, постоли взув, і ні чім ви не пізнаєте, що він у Відні пуцував1 коні капітанові, у Пешті маширував, шукав любовних приключок в "златей Прадзе". Сів собі на ґрунті оседком і сидить сам-саміський, і все життя, і все, що в нім, сам собі творить. Лиш те своїм узиває, що відвоював природи, у звіра та ще ніби у бога випросив. Ані потреби сусідства, ані користі групи, ані сили єднання він не розуміє — він індивідуаліст.
А історія летить невпинним маховим колесом, насувається молот культури — і недовго хіба проносити гуцулові його своєрідність.
X
Нарешті служба скінчилася. Нарешті! Похриплі дяки ходили, роззявивши роти, а коли говорили, то мов повішєль-ники, яким пощастило зірватися з шибениці. Тричі скупані у власнім сосі, попи їй голодні, як... впрочім, обійдеться без порівняння. Ближні гуцули забирали д’хатам своїх кревних, знайомих, гостей з других сіл, але більшість, маючи зі собою все потрібне для храмування — як гуслєнку, бриндзю, масло, мед, різні-різніські кулешінники, бурєшінники, голубці, а також обов’язкову прикрасу святого храму — добру посудину з горівков, — ця більшість розсипалася знов-таки по цмин-тариську, і там, серед зелених могилок, під захистом хрестів та смерічок, ішов правдивий гуцульський храм. Гуцульське кладовище і в звичайні часи ніколи не буває смутне, бо гуцул до смерті відноситься цілком філософічно і не боїться ані її самої, ані її царства. Не раз можна бачити на цминта-рі натерховану кобилу що мирно пасеться між могилками, з’їдаючи траву, порослу, може, з частин тіла попередніх ґазд її предків, а сам теперішній кобилин владика, трудний ходом, спить собі, положивши голову на чиюсь могилку. Часом забіжить сюди й закохана пара, вишукає собі захист, і тоді в царстві смерті совершається таїнство зародження нового життя. Словом, гуцульське Кладовище — це зовсім не хитар юдолі плачу і скорбот, а просто собі кавалок землі, який обов’язково треба було відрізати для одної конечної потреби життя.
А вже тепер, під час храму, то цминтарисько веселилося, грало життям, сміялося. Та де там сміялося! Таки попросту реготало, за боки узявшися. Самим мерцям, певне, весело було лежати та землю держати, а не один, може, був такий жвавий, що й сам би вискочив та дзенькнув чарчиною-дру-гою. Але шкода заходу.
І ллються речі гучні та веселі, сиплеться град гуцульських жартів, іноді неотесаних, вузлуватих, але завше влучних, що попадають просто в око, а головне — природних. Те, що в устах іншого здавало би ся безсоромністю, в устах гуцула або гуцулки, на тлі цих могутніх верхів, під небом синім безконечним, під немовчний гомін Черемоша, здається природною частиною безконечно різнородного життя.
А в плебанії собі йшов храм. Так, як завше.
Перемучені попи накидалися на їду і не мали часу говорити; господиня звивалася, як вужівка, стараючися, аби все було якнайліпше, аби любі гості не взяли потім на зуб. Властиво кажучи, всі ті старання були цілком даремні, бо однаково, роз’їхавшися з празника, попаді будуть судити й пересуджувати кожну дрібницю: і сос був пересолений чи недосолений, і сукня була комічна, і дань було мало.
Але тут — усміхи, похвали надміру, і тьма-тьменна повітової ґречності. Попівни піджимають губки і не хотять їсти, кавалери кібіцують і до поту стараються якнайдосконаліше наслідувати шляхоцькі маніри, а іноді, мов каменюкою в лоб, садять якимось dowcipem20.