А серед всіх тих сяйливих, блискучих товп — вона, цариця балу, йти буде зі своїм лицарем, зі своїм владикою. В сукні, зітканій з повітря й сонячних променів, із жемчуговою діадемою в волоссю царствено буде шествувати серед загального поклонення і, ласками відклонюючися, сіяти білі рожі доокола. А з кутка, з-за густого лісу пахучих пальм ревниво будуть стежити за кожним її рухом гарячі закохані очі молодого юнака: він ще в сьогоднішню ніч закінчить свої рахунки з життям через нещасне кохання...
Марусю тягло до потоку.
Приходила, сідала на тім самім місці, де була з легінем, і шукала очима сліду. Он тут він сидів, от придавлена травичка, листочок, що лежав на крисані, а потім упав на камінь від молодечого повороту голови.
І перебирала в гадках усе, що тут говорилося, усміхалася, пригадуючи собі оригінальний який-небудь гуцульський вираз, і вдивлялася в зелену темноглибінь лісу — чи не роздви-неться завіса, чи не з’явиться леґінь, ще стрункіший, ще кращий, ніж перший раз.
І не було їй страшно, і соромно не було. Кого ж би мала соромитися? Ніхто не чує дівочих дум, ніхто не знає мрій дівочих.
Але його не було.
Хоч би знати, як він називається. Забула спитати. Вже зуміла би якось так хитромудро допитатися хоч би, скажім, у баби Гафійки. Почала б здалека. Наприклад, спитала би: а чиї то взагалі потоки? Хто їм ґазда? Властиво, чиє то дерево, що росте поточчинами? А цей потік до кого належить? Властиво, я хотіла сказати, до якої громади? Ну, і так далі. Вже би вона потрафила. А тепер...
От уже третій раз приходить сюди, на камінь, а леґіня немає. І втома якась душевна нападає на Марусю. Вертає до хати — все обридло, все таке нудне, скучне — очі би не дивилися.
В такі хвилі не знала, куди себе дівати. Ішла на церковну царинку, під свою улюблену вербу — там не було спокою: дві баби, стоячи кожна на своїм подвір’ю, лаялися скільки було духу, і далеко розносилися їх міцні, на простори раховані голоси.
— А бодай би ті так легко на свікі жити! Суко! Бодай би ті викришило до дитини, до пня й до сухого листу!
— Пес би ригав на твої слова, гадино ти з-під їлового ко-ріня. А зійди лиш суда — я ті висмикаю тоті косиці кощєчі, шо леґіні по коршмах недовисмикали!
Марусі ставало нудно. Нудно від сеї милої розривки гуцулок, нудно від тихого, недвижного повітря. І навіть гори, теплими синіми хвилями купані, обридали, уїдався шум Че-ремоша в уха, — і Маруся йшла до плебанії.
А тут іще гірше. Все таке одноманітне, все таке відоме-перевідоме. От крісла місцевої продукції. Солідність роботи їх, без сумніву, була понад всяку конкуренцію: вже висиділо на них п’ять поколінь і ще п’ятнадцять висидить. Але беручи з поглядів естетичних, їх іще в третім поколінню треба було порубати на дрова.
От гуцульський таріль різьблений, з писанками гуцульськими на нім; таріль красний, правда, і писанки ладні, але бачити сей таріль рано й вечір, день в день, день в день — ставало невиносимим.
Он якась плутанина зі смерекових гілочок, ніби рамця які, чи що, але в тих рамцях немає нічого, порожню стіну видко. От консолик із векелеї, а на нім фігурка божої матері в яскраво-синіх шатах із традиційно-скорботним виразом обличчя. Ой, як же то все наобридло, яке ж то все нудне, остогидне, настобісіле!
— Скучно мені, бабцю!.. Скучно мені, — скаржилася свекрусі, єдиній людині, з котрою можна було поговорити.
Але бабця не розуміла. То старалася потішити вже справді, як дитину, солоденькою булочкою, сушеною грушкою, то вигадувала неіснуючу хворобу і заливала липовим цвітом на ніч.
— Це все від вагітності у тебе, це все від того... Ти не бійся, ти нічого не бійся — все йде дуже добре.
Рано, ще Маруся була в ліжку, прибігла Оришка. Упала на коліна, зарила лице в ковдру коло ніг Марусиних і, нічого не говорячи, почала плакати.
— Що з тобою? Чого плачеш? Розбила що-небудь?
Оришка не відповідала і ще гірше заходилася плачем.
— Та ти хоч скажи, в чім річ. Перестань плакати.
— А йк він мене призвів, так би на тім свікі було би му легко, йк мені тепер! Та й шош я дєдеві іскажу? Бідна ж моя головочко нешіслива... Шо виволочит мнов дорогу та ше й гірше ме карати.
— Та за віщо, за віщо?
— Бо я, ади... заверемініла... — і знов починала ревти.
Маруся сплескувала руками.
— Ти?! Та що ти говориш! Таже тобі, мабуть, ще й тринадцяти нема!
— А я знаю кіко?.. Він на тото не дивив си, лиш... Ой бідочко ж моя кервава!..
Маруся стояла безрадна, не знаючи, що почати.-Питала — хто. Показалося — син сусіди, також молодий хлопець, літ п’ятнадцяти.
— Він казав: "Ти лиш ми іскажи — ци ти хочеш зайти, ци ти не хочеш зайти, бо я, — кае17, — можу й так, і так". А я му кажу, що не хочу, бо дєдю маю злобного — ме на мені шкіру до сім раз ізтєгати. А він тогди кае: "Візьми ти, — кае, — іми мотиля, йкого-будь, та вирви му голов, а витак з лили-ка крила, та очі з миші та з кертини, а витак уломи вухо з голки та з обірничка денце візьми, а витак троха згури та ладану крішку та й усе тото змішєй, та найди тогидний воріх, шо то зиму перележів, та не зійшов, бо му чірвак середину виїв, та й тото усе поклади у вотой у воріх. А їк меш класти, примовєй: "Так наді мнов аби Пилипко пролітав, їк цес мотиль усі дороги пролітав. Та й аби я так не могла від Пилипка за-кєжіти, їк перехінна дорога та й не може си з морем споїти. Та й аби так Пилипко не мав мені путері18 дитину зробити, їк цес воріх не має сили навесні сходити, а я би тогди ви’не-го дитину мала, йк цес мотиль ме літати, цес лилик ме цего мотиля ловити, а миш цими очима видіти, а кертина з тов мишов си бити, а згура у цій шкаралущі горіти, а дівка цев голков шити та й цим обірником ремінє прикрашєти. Та й Пилипко аби наді мнов тогди силу взєв та й мені дитину із-робив, єк си зо мнов ізвінчєє, а доки си не звінчєє, то аби ми так нічо не зробив, їк я цес гудз зав’єзала, а він самий си не розпустив, так аби мені дитину не зробив".
Оришка оповідала з запалом, горда з такої ученості свого Пилипка, і забувши навіть, що це про саму її йде річ. Але потім нараз згадувала і, заревівши, знов утикала лице в ковдру.
— І ти все тото робила?
— Ає! Та сми робила усе, їк він казав, та, ади, ношу цес горіх, запав би си, й дотепер, на голім кілі, — і Оришка підіймала сорочку, показуючи на тонкій бронзовій фігурці шнурочок коло бедер.