Голос був приємний, ласкавий, його звуки заспокоювали.
Аби сказати щось, Маруся спитала:
— А відки ти знаєш, що я молодиця?
— Та вже так... — відповів леґінь і розсміявся.
Сміх був густий, горловий, і в нім чулися заразливі нотки.
Страх Марусі поволі минав, і вона з цікавістю почала приглядатися молодцеві.
Та й справді це був молодець! Рослий, стрункий, кріпкий і на руку, і на ногу. Викохався в цім цілющім гірськім повітрю, в дорогих пахучих травах мати купала. Легко і свобідно стояв на камені, мов урісши в нього червоними своїми постолами.
Уберя на нім була незвичайно багата — такої Маруся не бачила і в найдужчих ґаздів. Киптар вишиваний шовками, саф’яном, з якимись камінчиками по ньому, з позлітками; широкий у півстану ремінь, весь орнаментований, бляхою мосяжною ціткованою побитий, прикрасився зверху ретезь-ком, зчепленим напереді незвичайно красною турецької роботи чепрагою, емальованою і, здається, ще й з дорогими камінчиками. За ременем стирчала пара пістолів, а з-за плечей визирав кріс.
Обвита тонкою жированою бляхою крисаня була зачіче-на готурами й павичами, дармовиси й китиці бовталися по боках. Через плече висіла красна тобівка, вибивана мосяжними бовтицями та бобриками; навхрест мудро рехтовані різьблені порошниці. На друге плече накинутий був червоний гаптований сардак, в руках сяйливий, дорого битий то-пірчик, котрим леґінь грався, поблискуючи на сонці, — це було щось дійсно надзвичайно красне в цих відлюдних дебрях і пущах.
Мимоволі задивилася Маруся. Не був це лицар, що приходив у неясних мріях місячної ночі, але щось подібне.
Задивилася Маруся — і усміхнулася. А леґінь помітив цей усміх жінрчий, однаковий в усіх станах і класах, помітив і знав уже, як поводитися.
— Хто ти такий, леґіню? — питала Маруся.
— Я? Ґаздівський син.
— А що ж ти тут робиш?
— Деревини на хату шукаю. Маю хату будувати, а сим потоком, дєдя казали, добра деревина на хати.
— Ну що ж — знайшов?
— Не знайшов-сми смереки, лиш одну гаджучку молоденьку, — і леґінь розсміявся. — Та шош не знаю — ци ї рубати, ци так узєти.
Маруся не зрозуміла.
— Як прийшов по дерево, то рубай.
— Ой, шкода би була... А ти звідкив, молодичко файна?
— А ти мене хіба не знаєш?
— Ні, не знаю.
— Я ж попадя ваша, їмость.
— А-а!.. Я не знаю, бо я з єнчої парафії.
Розмова урвалася на хвильку. Маруся вже зовсім перестала боятися, навпаки — їй приємно було стояти та розмовляти з цим незнайомим красним леґінем. Бо леґінь таки й направду був дуже красний: суті рум’янці грали на здорових, темного кольору лицях, поблискували рівні зуби з-під вуса; набік кинена крисанічка відрізувала косу тінь на одній стороні обличчя, тоді як друга була розбарвлена сонцем. Очі грали і солодко щулилися.
Чомусь зітхнула Маруся і сказала, що хоче йти додому. Леґінь питався, чому так борзо. Відповіла — так.
— Ну то давай руку, молодичко, я ті поможу. Бо то й карк ту поломити мож у такім шпиткім.
— Не треба, я сама. Ти лиш покажи, де йти.
— Усюда, — і показував стежечку коло себе.
Маруся скочила, але не цілком зручно. Дужою рукою підхопив її леґінь.
— А видиш? Так мож упасти.
Взяв за руку та вже й не випускав. А Маруся не висмикувала. Так легко ще ніколи не скакала з каменя на камінь.
Вийшли на якусь полянку. Крізь смеріччя показав леґінь Марусі церковну баню. Жаль було розставатися.
— А зведи мене вже й на царинку.
— Ой, не можу! Бо дєдя ме сварити, шо сми не врубав нічо.
— Щось не виглядаєш ти так убраний, як до роботи. .Бор-ше як на весілля налагодився.
— То про всєчіну. Гадаю — може, дівку йку файну зустріну, а ци молодицю, — і леґінь сміявся, блискаючи зубами.
— То ти так любиш дівки та молодиці?
— Не лиш я їх, а й вони мене.
— А яких ти більше любиш — чорнявих чи білявих?
— Таких, єк ти.
Маруся розреготалася і грозила пальчиком.
— О! Таких, як я, не вільно любити, бо за таких піп у церкві виклинає.
— Та най собі виклинає, мені шо до того? Єк тот відпо-відат: "Вже набив си він мене шо набив, та вже ж і я го си набештав!" — "А він чув?" — "Та де!.." — Отак і мені з того уклєтя. Най собі він свою роботу має, а я свою.
— Як я бачу, ти дуже ласий до жінок, — задумчиво сказала Маруся.
Леґінь нічого не відповів. Підкидав топірчик високо вверх і ловив. Дармовиси теліпалися, скрипів ремінь.
— Прощай... — тихо сказала Маруся. На неї найшла хвилька перелетної якоїсь безпричинної задуми.
— Майте си гаразд.
Маруся ступила крок і зупинилася. Хотілося іще що-не-будь сказати леґіневі.
— Видиш, ми скільки проговорили...
— Та дай, боже, наперед бирше,
— Наперед? Не знаю... Не знаю, чи побачимося ми ще...
— Та й чому би ні?
— Не знаю... А ти би хтів?
В цю хвилю сталося щось несподіване.
Леґінь зігнувся, витягнув вперед шию, очі напружилися. Хвилю стояів він такий напнений, мов туго натягнений лук; відтак рвонув крисаню кріпко на голову, шепотом швидко щось проговорив до Марусі і в два скоки щез між смереками.
Все те сталося так блискавично, що Маруся не встигла отямитися і стояла без руху.
Але доокола було так тихо, так ясно, світло, так дружелюбно мовчав ліс, так привітно поблискувала бляха на церковнім куполі, що не могло бути місця і страхові, і Маруся, вже лиш дивуючися, почала поволі зіходити стежечкою вниз.
Доріжка, як звичайно з гори, не йшла безпереривною лен-тою, а була витоптана слідами: сотні ніг ступали в одно місце, і там вибивався великий слід. Але ті сліди були раховані на замашистий гуцульський крок, і Марусі незручно було попадати своїми маленькими ніжками в ті ями.
Йшла й дивилася на церковку, щулячися від сонця. На півдорозі зустрівся їй пушкар з Жєбйого — Гордіюк. Пишно вбраний, в крисані з високим наголовником, обвитим кованою бляхою, він ішов, як цар, гордо несучи голову.
Побачивши їмость, він навіть не вступився дуже з дороги, лиш підняв трохи крисаню і уклонився злегка. Маруся теж не з надзвичайною ввічливістю відповіла на уклін, — не любила цього пушкаря.
Взагалі, здається, мало хто його любив. Повідали, що був в опришках колись, але, піймавшися, обіцяв за ласку свободи перейти на службу поліційну і виловити всіх своїх бувших товаришів. Суд прийняв ту оферту, і от таким чином Гордіюк став отаманом пушкарів, а разом із тим і царем своєї околиці.