— Що би воно за знак? Сама, як орішок, здоровенька і все. Тут би діти та діти — а от дивися!.. Ні, таки, мабуть, з моїм Василем щось та не так...
А то нараз підхоплював Марусю якийсь вир радості й гострого відчування розлитої доокола гірської краси. Тоді співала цілими днями, як пташина, літала садом, лізла в поточ-чини, де ще й нога людська, здавалося, ніколи не бувала. Мило було продиратися між кущами ліщини, крислатими буками, колючим смеріччям, любуючи на кожнім кроці все новими й новими фантазіями вибагливого потоку, малими водоспадами, озерцями, заточинами. То пропаде вода між камінням і вурчить десь в глибині, то знов вискочить, засміється і миє пласке каміння, тріпає гілкою, що упала вздовж. А Маруся етане на рухавий камінь і гойдається, як дитинка, сама собі підкрикуючи; великий камінь то плюсне краєм у воду, то вирне знов, то плюсне, то вирне, а відтак, змокрівши, посунеться вниз, а з ним і Маруся. І скрикне, і замочить черевички, і вискочить, і регоче потім, регоче на весь ліс, як русалка.
А то стане тихенько-тихесенько під хіхлатою віковою ялицею і слухає... Довго слухає, як в південній спеці коло насиченої жаром землі десь бринять невидимі мухи; як чорний метелик, не знаючи людини, летить і сідає на білу ручку, мов на лілею пахущу, і шукає хоботочком поживи; як коник великий важко скочить на билину, билина погнеться аж до води, і маленькі хвилі хлюснуть на коника; перестрашений, вилупивши великі очі, хї>че лізти він вище, хоче скакнути, надрабляючи крилами, — і падає в воду.
А доокола так сліпучо, так гаряче світиться біло-яскраве каміння, дишачи жаром; маленьке змієнятко порскає десь у щілину між плитгям, а Маруся випорпує його звідтам патичком, але де!.. Воно вже не знати куди проповзло між камінням.
Ще кілька кроків вище потоком — і мов у другий світ попала...
Величезний храм із прозрочисто-зелених стін, зеленим гонтом побитий, наповнений фантастичним зеленим півсвіт-лом. Десь-не-десь прорветься промінь, упаде на гнилий пень — і мов запалить його! Ген далеко, мовби в сутках, стоїть всохла смерека; обілляло сонце її червону фою — і аж дивно глянути: звідки тут сей інший колір в сім зеленім морі.
І все тут, в тих вічних тінях, все тут якесь вогке, приросле, нерухливе. Потік зі срібного став чорним; переплівся чорним корінням; сире сіре каміння поросло мохом, а поміж всіма ними малими — один, величезний, мов патріарх сивий між правнуками, лежить від сотворення світу уламок давно неіснуючої скелі. Порепався він від лютих морозів, відвалені непокірливі діти самі вже мохом поросли. Вода нанесла землі жменьку — і от росте вже в щілині зелененька смерічка, радуючися наївно своїми блідо-зеленими пучечками. Таке дурненьке... Сміється, а того й не знає, що ще рік-два — і висилиться випадково нанесена купка землі, не стане чим жити. І судорожно простягатиме, засуджена, тоненьке своє коріннячко в усі боки — але всюди зустріне холодний, злобний камінь, непоживний одвічно й непривітний невмолимо. І зів’януть зелені безжурні пуп’яшки, згорбиться стан, вже не сміятиметься більше смерічка, задрижить передсмертно.
І до сердечного болю жаль стане Марусі дитини-смерічки. Сідає коло неї, цілує м’ягонькі зеленці, пестить, як хоре немовляточко. А камінь сірий лає і б’є сердито ніжкою. Глухо говорить камінь у відповідь:
— Ой, не бий мене, молодичко, не бий мене, чорнобри-вочко, а вислухай. А я розкажу тобі казку — не казку, би-лицю-небилицю, бо багато, сонце, бачилося, бо багато, миле, вичулося.
...Розкажу я тобі, як дівчаточко вибігало сюди, сідало от там саме, де ти тепер, — леґіника чекало, постільчиком, нетерплив-лячися, било-вибивало — от там саме, де ти мене вдарила.
...І леґіник приходив. Цілувалися, милувалися, білими руками обіймалися. Шо було, то було... шо сми видів — не видів, шо чув — не чув...
...А відтак пібрали си... І забули про камінь... А я не забув... Го-о-ой, шуме мій, шуме, зелений мій шу-уме. Та веселії квіти, тоненькії віти... віночок сплітається, чоло квітчається, серце з серцем таємно стрічається...
...А то ще було раз... єк мати з сином прощала си... Шо як закувала зозулиця святої неділі, а іскликав д’собі тісар хлопці молодії, то так зробили-спорєдили, шо у бінної удовиці, у нещасливої сироти одним одного сина-юнака брали.
...Ой же й не плакала й не ридала стара Василина та й об землю головов не била си й ні, лиш сивим волосєм камінь вимітала, сльозами лютими скелю пропікала. А леґіник говорить:
— Ой не плач ти, моя нене, журов не вбивай си — лиш за штири неділеньки мене сподівай си...
...Та як минуло їх штири, п’єта си зачєла, — темної ночі дощової стукав у віконечко молоденький жовнєрочок, а стара неня виходила, дзьобенку наладовану виносила, пістолета1 мосєндзові, рушничку набивану. Та ішли сюда і тут, от на сім місці, де ти сидиш, прощєли си, випрощєли си, нень-чини сльози з потоковими филями мішєли си.
— Ой і сину ж мій, ти житє моє, буду ті питати: звідкив му тє виглєдати та й коли видати?
— Ой, у тотій полонинці ізродили рижки, а іду я, моя нене, тепера в опришки. Ти ж набери, нене моя, біленького цвітку — щиро за мне бога проси на сім білім і світку. А їк ме тот сухий цвіток черешні родити — та й тоги д’вам, моя нене, буду приходити.
...Тріснув барткові по камені, — он диви си, ше й досі слід видко.
— Ой га! — крикнув. — Най же тепер кємує, хто має кє-мувати, шо я цесу барточку в ручках тримаю!
...Та йк свиснув, шо аж лист з вільхи покотився, як шугнув д’горі — посипалося дрібне каміннячко з-під постолів, а ті камінчики неня у пазуху сховала...
...О-о-о-ой сльози, сльози, сльози нелічені, душі покалічені... Хто вас, сльози, збиратиме, хто вас, душі, зцілятиме...
...А темної ночі сталася новина — шо іскєв15 побратим побратима. Не за воли, не за вівці, не за білі сороківці — лиш відобрав віку за пишну Маріку...
...Ішов леґіник, в сопівочку вифівкуючи, постільчиками камінчики потручуючи, а з-за смерічки, темної схованочки, звисла бартка-стальованка, та не влучила ба й голівоньку, лиш правеє плече...
...Скочив леґіник усюда, от де ти сидиш, лівов ручков си відбиват, правов ніжков по мохові ховзаючи си. А воріг кєв уводно16 геть посік-порубав — і впало тіло леґінське-моло-децьке, увпоперек потоку упало, воду загатило тогди й на мене вода пішла, кров злизала, принесла смерековеє дзерно та й ви’тогди ся смерічка на мені ростет. Дурненька, як ест... я їй уже казав...