— Хто ти? Чому тут? — Ледве чутно прошепотіла діва. — Хіба не відаєш, що сюди заборонено?
Юнак наближався до неї, мовби й не чув, про що вона каже, і здавалося, що дивиться він не на її чарівне личко, не на рожеві перса або стрункі ноги, тонкий стан, — що він обнімає своїми блакитними очима-безоднями всю дівочу постать.
Ось він уже біля вогню, простягає могутні долоні, бере н за руку. Невже багаття не пече його?
Солодка хвиля ллється від нього, котиться по тілу Макоші, і їй вже не соромно, вона переступає через багаття. Сонячні промені прорвалися з-за дубів, оповили постать хлопця палаючим вінцем. І раптом у свідомо-сті діви почулися слова Сонячної Королеви, ніби відлуння грому покотилося в діброві: "Жди Судженого, люба Макошо…"
"Він прийшов, він прийшов", — співало серце діви, і вона осмілилася торкнутися пальцями його русявих кучерів.
— Я молився Дажбогові на березі Дана-пра, — вперше порушив мовчання юнак, пригортаючи її до себе. — І почув голос від Сонця: "Вийди на священну кручу, Гуктуре! Там тебе чекає та, котра врятує твій Рід від погибелі". І я послухав веління Дажбога, Макошо! Моя любов дорівнює твоїй! Чи ти ждала мене, кохана?
— Усе життя чекала, — дзвіночком засміялася діва, і юнакові здалося, що в Дивоколі заспівали тисячі птахів. — Я приготувала для тебе найкращу у світі постелю. Ось поглянь!..
І вона повела його понад розмаїттям квітів у середину райдужного кола…
Над Троян-полем шаленіла горобина ніч.
За темно-синіми тучами гримотіли копита Перунових коней, палахкотіли примарним сяйвом стріли-блискавиці.
Трояни не спали, прислухалися до грому перунів, похитували головами: "Давно люди не бачили такої грози. Тяжко, мабуть, Дажбожим лицарям-звитяжцям!"
У цю ніч магатями приступили до відмикання брами Сварожої кузні. Було обрано трьох посланців до Сварога. Вирушили Ям, Горислав і Грім-тур.
Вони зняли із себе всю зброю, всі речі й предмети, народжені, сотворені в царстві Яви, залишившись тільки в довгих сорочках, витканих із святої кропиви, зібраної в свято Праматері Лади. Таке вбрання захищало в переходах від світу Яви до Нави і Прави.
Піднялися на Дивич-гору під сяйвом блискавиць лише посланці. Решта старшин і магатямів залишилася внизу, сотворивши в Дажбожому капищі молитовне коло.
Горислав повернувся обличчям до кам’яного кумира Тро-яна, проказав заповітні слова-закляття. Зникла, розтанула постать Прабога, а на тім місці з’явилася мідна цямрина таємничого колодязя-криниці, мовби вику-вана якимись велетенськими ковалями. Так воно й було: давні пращурівські заповіти передавали, що диво-криниці, які вели у лоно Матері-Геї, сотворені Прадідом Сварогом та його помічниками.
Посланці приступили до цямрини і заглянули вниз. Там хлюпала, іскрилася у палахкотінні грози темна вода. Обличчя Яма й Горислава були суворі й спокійні, лише Грім-тур занепокоєно поглянув ув очі своїм супу-тникам.
— Маємо туди стрибнути? — запитав він.
— Так, — скупо одвітив Ям.
— Так, — підтвердив Горислав. — Затримуй подих, аж доки опустишся до Божої Світлиці.
— Хіба Божа Світлиця в землі? — здивовано запитав Грім-тур.
— Весь світ — Божа Світлиця, — заперечив Горислав. — Проте є втаємничені оселі Сварога, де він кує нові світи і їхнє прийдешнє. Тут, в глибині Дивич-гори, його кузня. Завдяки їй ми, ще вільні. Проте повинні шанувати це щастя, Грім-туре. Розвій страх і сумніви, лицарю! Нас уже чекають. Магатяме Ям! Тобі честь бути першим.
Ям урочисто ступив на цямрину, піднявши руки до грозового неба, попросив благословення у Дажбога і стрибнув у глибину криниці. Вода зімкнулася над магатямом без жодного хвилювання.
— Тепер ти, Грім-туре, — сказав Горислав. — Сміливіше, кошатрію!
Грім-тур збентежено вискочив на край таємничого колодязя. Його мужнє серце, що витримувало криваві січі та поєдинки, тепер бунтувало і сполохано стукало в грудях. Проте він, зціпивши зуби, заплющив очі, в ду-мці проказав молитовне слово до Матері Лади і скочив униз.
Над ним зімкнулася прохолодна імла, довкола попливли зеленкуваті тіні. Грім-тур здивовано оглядався: складалося враження, що в прозорій стіні криниці хтось посплітав докупи безліч дерев, квітів, трав, птахів, ме-теликів, звірів, предметів, явищ, речей. Все це тріпотіло, жило, колихалося, мовби очікувало миті народження у вільне буття.
Кошатрій відчував, що дихати тут тяжко, середовище, що його він проходив, опускаючись вниз, було гу-сте, тягуче, як старіючий мед. Та потроху довколишній світ яснішав, наливався золотавою прозорістю, розши-рювався увсебіч. Зненацька кошатрій вискочив з тієї рідини, ніби випавши у вільний світ. Над ним височіло Зоряне Дивоколо, але такої глибини й краси, що зірки, видимі на землі, згадувалися як щось ледь помітне, бід-не, убоге. Сузір’я пливли, спліталися в образи звірів, людей та богів, квітів та дивних подій.
— Дажбоже, яка краса! — вигукнув Грім-тур, у захваті піднімаючи руки до тієї глибини.
Хтось його обняв за плечі. То був Ям. З другого боку з’явився Горислав. Волхв скупо усміхнувся.
— Бачу, до вподоби тобі Оселя Сварогова. Вбирай до серця те, що узрів. Маєш дітям передати красу царства, де наші Пращури живуть.
— І все це у Лоні Матері Геї? — здивувався Грім-тур.
— Так, лицарю. Те, що видиш у земному Дивоколі, лише краплинка її скарбів. У лоні Матері Землі гли-бини такі страшні, що навіть наші Зоряні Кумири не все про них відають.
— Правду мовиш, Гориславе! — Загриміло в просторі, і перед посланцями запломеніло потужне, сліпуче горно велетенської кузні. Над ковадлом, подібним до гори, нависала постать Коваля Сварога: могутні плечі, сильні руки, бородатий лик з прозорими золотисто-карими очима складали дивне враження повної зладованос-ті. Він тримав в одній руці здоровенного молотка, а в другій — кліщі, що затискували чересло до плуга. Проте який же то плуг має бути, якщо він перевершував розмірами Дивич-гору? Обабіч ковадла стояло два молотобійці, але, на відміну від людей чи богів, у кожного було тільки по одному оку над переніссям.
— Правду сказав, Гориславе, — повторив Сварог і, поклавши молотка та чересло на ковадло, підняв усіх трьох посланців і поставив на долоню. — Для сліпців Матінка Земля мов горіх. А для зрячих — її володіння сягають у вічність. Коли прийдете сюди — будете знати про теє більше. А нині — наша розмова про долю Тро-ян-поля.