— Замовкни, Олафраме, — доброзичливо озвався Горениця, — ти ще встигнеш розповісти новенькому про своє знання.
— Який же він новенький? — здивувався Олафрам. — Сам Гермес Тричі Великий, котрий залишив пла-неті Смарагдову Скрижаль.
— Гм, — заперечливо буркнув я, — поміж Девами, про яких ви згадали, було багато вищих від мене.
— Я знаю. Але не довелося зустрічатися. Навіть тут, на космодромі. Мабуть, вони не полюбляють Землі.
— Навпаки, — озвався Горениця. — Земля — їхня визначальна любов і мука.
Він гостро глянув на мене. І тут я зрозумів, що Горениця теж серйозно сприймає марення нашого сусіда. Але звідки той знає про мої сни? Хто він?
І знову мене пронизав імпульс майже божевільної потреби підключитися до небезпечної тривожної гри моїх співбесідників: а що, коли натякнути їм про Горіора? Якщо вони знають про нього, тоді…
Що тоді, я не встиг додумати, тому що рішуче бовкнув, ніби стрибаючи з кручі в холодну воду:
— Ви маєте на увазі Горіора?
Мої сусіди на якусь хвилю заклякли. Ні слова. Ні поруху. Лише в очах прозорі зайчики, тепла хвиля роз-чулення, умиротворення.
— Ти знаєш Зоряного Корсара, — не запитуючи, а стверджуючи, озвався Горениця і поклав суху долоню на мою руку. — Це чудово. Отже, наша когорта збирається…
— Яка когорта? — Схвильовано прошепотів я.
— Як то яка? — здивувався Олафрам. — Та, яка вирушила на Землю в прадавності. Хіба забув, Меркурій сіо Арануар?
— Зажди, зажди, Олафраме, — урочисто мовив Горениця. — Не поспішай. А раптом це випадковість. Давай перевіримо, щоб потім не розчаровуватися. — Дід глянув глибоким зором прямо в мою душу і просто запитав: — Якщо ти так багато знаєш, тоді маєш відати моє ім’я там…
— Ти Горикорінь — керівник групи Багатомірності, — майже буденним голосом, але з внутрішнім трем-тінням сказав я. — Вас було семеро: три чоловіки, чотири жінки. Я приєднався до вас пізніше, вже на Землі, коли Аріман доручив мені…
— Так! Все правда! — Потряс мою руку Горениця, а наш сусід радісно потирав долоні, ніби раптом йому стало холодно. — То був твій подвиг, Меркурію. Ми ніколи не думали, що ти зважишся на таке. Адже нас об’єднувала любов, а ти…
— Мене також вела любов, — заперечив я. — Така любов, що й тисячі смертей не згасили ЇЇ.
— Ти в цьому житті зустрів її? — 3 надією запитав дід.
— Кого?
— Ту, котру згадав? Назви її ім’я, і тоді щезнуть останні сумніви.
— Громовицю?
— О радість! Усе так. Назви ще імена всіх Космократорів, крім нас двох і Громовиці.
— Сократ, Інеса, Чайка, Владисвіт, Юліана…
— Тихо, тихо, — знеможено прошепотів дід, майже стогнучи від екстатичного розчулення. — Горіор обіцяв зустріч незабаром… і виконав свою обіцянку… Але скажи — ти сам?
— Що означає сам?
— Ти зустрів когось з Космократорів?
— Так. У своїй реальності я зустрів Громовицю. Ми знову об’єдналися любов’ю. Потім після складних перипетій виявили Юліану в попередньому столітті. Горикорінь підготував експеримент, щоб вивести її в наш час. Я вже згадував, що відбулося порушення, і ми потрапили в іншу реальність.
— Юліана теж тут? — Жваво запитав Горениця.
— Тут. І Громовиця теж.
— Сталося, — раптом озвався Олафрам, і вони переглянулися з Гореницею. — Я казав тобі, що інтуїція не обманює.
— Що сталося? — Не зрозумів я.
— Усі семеро тут, — пояснив Горениця. — Ти розумієш, що це означає? Ми можемо здійснити будь-який просторово-часовий прорив, якщо зберемо живе коло…
— Невже всі потрапили до лікарні… чи то пак — до "космодрому"? — Недовірливо запитав я.
—— Та ні. Тут лише я, Сократ, ти, твої дівчата, а Чайка, Владисвіт, Інеса — у хвилях житейського моря. Але ми вже налагодили контакт, знаємо, де вони. І можемо в разі потреби…
— Тоді хто такий Олафрам?
— Вгадай, — жартома сказав Горениця, і обидва мої сусіди лукаво посміхнулися.
— Сократ, — випалив я, навіть не замислюючись, чому я так впевнено вірю в це.
— Все, все, все, — замуркотів Олафрам, поплескуючи долонями по скатертині. — Все сходиться, завер-шується, наближається до Джерела.
— Заждіте, друзі, — занепокоївся я. — А як же інші наші вияви? В нашій реальності є ще один Горени-ця-Горикорінь… і тут, у вас, — я це знаю — народився мій двійник. І Громовиця вже є, правда, ще зовсім мале-сенька.
Горениця заспокійливо осміхнувся:
— Нас, може, безліч у розмаїтих сферах. Закон подільності духа дозволяє такі метаморфози. Та найголо-вніше, щоб у якійсь реальності зібралося ядро регенерації, синтезу. Ти збагнув? Нас розірвав Лабіринт Аріма-на… у міфах він називався Лабіринтом Мінотавра… ми ще будемо мати справу з ним. Аріман невпинно тасує свої карти, щоб відтягнути мить єдності, сподівається вигадати щось таке парадоксальне, невідоме Горіорові й нам. Якщо нам пощастить змінити течію причинності, а відтак — формування тримірної реальності, тоді Зе-мля і Ара об’єднаються, порочне творення щезне, розтане і ми зможемо здійснювати волю Великої Матері, фо-рмувати світи волі й радості…
— Нам вже сказав про це Горіор!
— Ви маєте з ним контакт? — Жваво поцікавився Олафрам.
— Це тяжко, але ми вже двічі розмовляли з ним.
— Тепер це буде легше, коли ми зберемо все коло,— запевнив Горениця, підморгуючи мені. — Веди нас до твоїх дівчат, ми зможемо зустрітися в прогулянковому дворі. Але попереджую — пильність і обереж-ність. Поміж лікарями є чимало агентів спецслужб, а вони — слуги Арімана, навіть не розуміючи цього. Маємо діяти хутко, майже блискавично. Викличемо на побачення решту Космократорів. Зустріч має бути ніби спон-танна, невинна… і тоді…
— Що?
— Ми проб’ємо канал над віками, вийдемо з Лабіринту тримірності, народимося в прадавності.
— Так, саме так він казав. Але як? Як це станеться?
— Дуже просто. Навіть тривіально. Проте нам пора. Вже йде санітар виганяти на прогулянку. Виходьмо кожен окремо, а там зійдемося ніби випадково…
Сталося. Вже п’ятеро Космократорів зустрілися в глибині Лабіринту Арімана, як називає цей світ Гори-корінь. Мої дівчата одразу пізнали і Горикореня, і Сократа. Ми плакали від щастя, танцювали, ніби п’яні. Можу уявити, що думають лікарі, котрі спостерігають за нами. Чи не підтверджуємо ми, навіть не бажаючи цього, припущення про своє божевілля? А, байдуже! Найзначніше те, що ми вже призначили день, коли зійдуться всі. Як це буде? Горикорінь запевняє, що все дуже просто. Чайка та Інеса, виявляється, в цій реальності наро-дилися сестрами, вони близькі знайомі Олафраму-Сократу, інколи передають йому передачі, зустрічаються в прогулянковому дворі. Владисвіт — відомий психіатр, керівник Республіканського Психологічного центру, він опікає Олафрама, допомагає "лікувати", отже, має право завжди відвідати хворого або прийти до нього разом з родичами та знайомими.