Єва-Лотта нічого не могла вдіяти. На колінах у неї спав Расмус. Вона не могла його збудити і втекти. Та це й не допомогло б. Вони б не встигли втекти. — Залишалося тільки сидіти й чекати, поки їх спіймають.
Тепер вони були так близько, що Єва-Лотта чула їхню розмову.
— Я ще ніколи не бачив Петерса таким лютим, — сказав Блюм. — Та й не дивно. Ти, Ніке, йолоп йолопом.
Ніке буркнув:
— Це все через те дівчисько. Хотів би я з нею побалакати. Нехай тільки я її спіймаю.
— Ну, нам уже, мабуть, недовго чекати, — сказав Блюм. — У кожному разі вони й досі ще на острові.
— Атож, — мовив Ніке. — Я їх спіймаю, хоч би мені довелося обшукати кожен кущ.
Єва-Лотта заплющила очі. Тепер вони були за десять ступнів від неї, і вона не мала сили дивитися на них. Заплющила очі й чекала. Хай би вони вже швидше знайшли її. Щоб нарешті можна було заплакати, чого вона давно хотіла.
Вона сиділа, притиснувшись спиною до великого замшілого каменя, й чула голоси якраз по той бік каменя. Близько, страхітливо близько! Та за мить наче вже не так близько. Справді не так близько! Голоси все віддалялися й нарешті стали нечутні. Навколо неї залягла дивовижна тиша. Якась пташка щебетала в кущі, і, крім тієї пісні, вона вже нічого не чула.
Довго, дуже довго вона сиділа на зарослій мохом місцині, не зважуючись навіть ворухнутися. Та їй і не хотілось ворушитися. Хотілось сидіти отак і більше нічого в житті не робити.
Та нарешті прокинувся Расмус, і Єва-Лотта збагнула, що мусить опанувати себе.
— Ходімо, Расмусе, — сказала вона. — Нам не можна довше тут сидіти.
Вона оглянулася навколо. Сонце вже не світило. По небу пливли великі чорні хмари. Заповідалося на дощ. Ось уже залопотіли перші краплі.
— Я хочу до тата! — сказав Расмус. — Не хочу більше сидіти в лісі. Хочу до тата!
— Ми не можемо тепер піти до твого тата, — в розпачі мовила Єва-Лотта. — Нам треба спробувати знайти Калле й Андерса, а то я не знаю, що з нами буде.
Вона рушила далі крізь кущі чорниць, і Расмус подався за нею.
— Я хочу їсти! — заскімлив він, мов цуценя. — І хочу своїх човників з кори!
Єва-Лотта не відповіла йому — вона просто мовчала. І враз почула позад себе гіркий плач. Вона обернулася й побачила нещасного маленького хлопчика, що стояв серед кущів чорниць. Губи в нього тремтіли, очі були повні сліз.
— Ох, Расмусе, не плач, — благально мовила Єва-Лотта, хоч їй самій так хотілося плакати, що вона насилу стримувалась. — Не плач! Чого ти плачеш, любий?
— Я плачу, бо… — схлипнув Расмус, — я плачу, бо… бо мама лежить у лікарні!
Навіть той, хто хоче стати Білою Трояндою, певне, має право плакати, коли його мати лежить у лікарні.
— Але ж вона скоро вийде звідти, — почала втішати його Єва-Лотта, — ти ж сам казав.
— Я однаково плакатиму, — вперто крикнув Расмус. — Плакатиму, бо забув поплакати за нею раніше… дурна Єво-Лотто!
Дощ пустився дужчий. Він періщив, холодний, безжальний, і скоро промочив наскрізь їхнє тоненьке вбрання. І водночас ставало ще темніше. Між деревами залягали глибокі тіні. Ще трохи, і вони не бачитимуть, куди ступати. Вони, спотикаючись, почвалали далі, мокрі, голодні й зневірені.
— Я не хочу бути в лісі, коли темно! — крикнув Расмус. — Чуєш, не хочу!…
Єва-Лотта витерла з обличчя дощові краплі, а може, між ними були й сльози. Вона зупинилася, пригорнула до себе Расмуса і тремтячим голосом сказала:
— Расмусе, лицар Білої Троянди повинен бути мужнім. Тепер ми обоє лицарі Білої Троянди і зробимо щось справді гарне.
— Що саме? — спитав Расмус.
— Ми сховаємося під ялиною і спатимемо там до ранку.
Майбутній лицар Білої Троянди заревів так, ніби його штрикнули ножем.
— Я не хочу бути в лісі, коли темно! — знов крикнув він. — Чуєш, дурна Єво-Лотто, не хочу… не хочу…
— Але в нашому курені, мабуть, захочеш?
То був голос Калле, його впевнений, спокійний голос, що здався Єві-Лотті кращим за голос архангела. Не тому, що вона коли-небудь чула чи бачила архангела, просто Єва-Лотта була певна, що він у всій своїй величі не міг зрівнятися з Калле тієї миті, як той наблизився до них у темряві, з ліхтариком у руці. З очей у неї закапали сльози. Але тепер можна було й поплакати.
— Калле це ти… це справді ти, — промовила Єва-Лотта, схлипуючи.
— Боже, звідки ви тут узялися? — спитав Калле. — Ви що, втекли?
— Як бачиш, — відповіла Єва-Лотта. — Тікали цілий день!
— Так, ми втекли тільки на те, щоб я став лицарем Білої Троянди! — пояснив Расмус.
— Андерсе! — гукнув Калле. — Андерсе, йди сюди, ти побачиш диво з див! Тут Єва-Лотта й Расмус.
Вони сиділи на ялиновому гіллі в курені і були дуже щасливі. Дощ періщив далі, темрява між деревами стола ще густіша, та їм було байдуже. В курені було сухо й тепло, вони перевдяглися в сухий одяг, життя вже не здавалося таким гірким і нестерпним, як зовсім недавно. Під казанком із гарячим какао блимало блакитне полум'я спиртівки Калле, а тим часом Ан-дерс нарізав цілу гору великих шматків хліба.
— Вийшло так добре, що аж не віриться, — вдоволено відітхнула Єва-Лотта. — Я суха, мені тепло а коли ще з'їм із три-чотири-п'ять-шість бутербродів, то буду вже й не голодна.
— А я хотів би ще трохи м'яса, — сказав Рас-мус. — І ще трохи какао!
Він простяг кухлика, і йому знов налили какао. Він втішено випив його великими ковтками, розхлюпавши лише кілька крапель на спортивний костюм, який йому позичив Калле, м'який, теплий вовняний костюм, у якому він майже втонув. Задоволений, він підібгав навіть пальці ніг, щоб ні найменша частка його тіла не залишилась назовні й не мерзла. Ох, усе було чудове: і курінь, і спортивний костюм, і бутерброди з сиром, геть усе!
— Тепер я вже майже лицар Білої Троянди, правда ж, Калле? — благально спитав він, не перестаючи жувати.
— Так, скоро ти станеш лицарем Білої Троянди, — запевнив його Калле.
Тієї хвилини він сам був такий вдоволений, такий щасливий, що щасливішим уже бути не можна. Як добре все склалося! Расмус урятований, папери професора врятовані, і скоро всі ці страхіття скінчаться.
— Завтра ми дуже рано візьмемо човна й перепливемо з Расмусом на суходіл, — сказав Калле. — Тоді зателефонуємо до дядька Б'єрка, щоб поліція приїхала й урятувала професора, а тоді він отримає свої папери…