Хлопці біжать униз до міста. Воно недалеко, та їм уже не стає сили. А переслідувачі вперто наближаються. Порятунку немає, все пропало, за мить їх спіймають!
І враз вони помічають його! Помічають обидва. Перед ними перший вуличний ліхтар, і його світло падає на добре знайому їм високу постать у поліційній формі.
— Дядьку Б'єрку, дядьку Б'єрку, дядьку Б'єрку!
Вони кричать так, як кричать люди на кораблі, що тоне в морі, і дядько Б'єрк застережливо махає їм рукою: мовляв, хіба можна зчиняти серед ночі такий галас!
Він рушає їм назустріч і не здогадується, що саме тепер він їм дорожчий за рідну матір.
Калле кидається до Б'єрка, хапаючи ротом повітря, і обіймає його.
— Дядьку Б'єрку, дядьку Б'єрку, арештуйте тих негідників!
Він обертається й показує пальцем у бік переслідувачів. Але тупоту ніг уже не чути. Наскільки очі бачать у темряві, не видно жадної душі. Калле зітхає — він сам не знає, чи з полегкості, чи з розчарування. Він розуміє, що не варто ловити кіднаперів тут, у місті. І водночас розуміє й інше: він не може розповісти дядькові Б'єрку, про що йдеться. "Я не зважуся вплутувати поліцію, поки Расмус не буде в безпечному місці", — чітко сказав професор. Петерса поглинула темрява. Він тепер напевне поспішає до своєї машини, яка швидко відвезе його назад на острів — і до Расмуса! Ні, не можна вплутувати поліцію, не можна діяти всупереч волі професора. Навіть коли в глибині душі тобі здається, що так, може, було б найрозумніше.
— Он як, знаменитий детектив знов полює на когось, — сміючись, каже дядько Б'єрк. — То де ж ті твої негідники, Калле?
— Вони втекли, — важко дихаючи, пояснює Андерс, і Калле застережливо наступає йому на ногу.
Але міг би й не застерігати. Андерс знає, що, коли йдеться про злочинців, він повинен давати слово Калле.
Калле обертає все в жарт, і дядько Б'єрк відразу заводить мову про інше.
— Гарні ж ви хлопці, хоч куди, — каже він. — Я вранці, Калле, зустрів твого батька, і, як ти можеш собі уявити, він був дуже сердитий. І вам не соромно тікати з дому? Добре, що хоч повернулися вчасно.
— Ні, ми ще не повернулися, — каже Калле. — Ще ні.
12
Якби хтось уночі йшов повз бакалійну крамницю Віктора Блюмквіста, то подумав би, що туди вдерлись якісь злодії. Хтось за прилавком присвічував ліхтариком, і тоді крізь щілини у віконницях можна було помітити, що там рухалися дві тіні.
Але нікому туди не стелилася дорога, і двох тіней ніхто не примітив. Бакалійник Блюмквіст та його дружина, що спали нагорі саме над крамницею, також нічого не почули. Бо ті тіні були мастаки рухатися нечутно.
— Я хочу ще ковбаси, — мовив Андерс із напханим ротом. — Ще ковбаси і ще сиру.
— Бери собі сам, — сказав Калле. Він не мав коли з ним панькатися, бо напихав свого власного рота.
Вони не могли наїстися. Краяли товсті скибки вудженої шинки і з'їдали. Відтинали чималі шматки найкращої ковбаси і з'їдали. Відрізали товсті окрайці хліба і з'їдали. Розгортали з блискучого паперу трикутні сирки і з'їдали. Засовували жмені в коробку з родзинками і з'їдали. Брали з таці з ласощами шоколадні тістечка і з'їдали. Вони їли, їли і їли, це була в їхньому житті трапеза з трапез, якої вони ніколи не забудуть.
— Одне я знаю напевне, — нарешті сказав Калле, — що довіку не візьму більше в рот чорниць.
Потім він, задоволений і наїдений по саму зав'язку, піднявся сходами на другий поверх. Труднощі полягали в тому, що треба було оминати ті східці, які рипіли, бо його мати з роками розвинула в собі дивовижну здатність прокидатися від того рипіння, коли причиною його був Калле, — надприродне явище, яким варто було б докладніше зацікавитися психологам, здавалося Калле.
А саме тепер він не хотів будити ні матері, ні батька. Він лише хотів узяти свій наплечник, спальний мішок і дещо інше зі спортивних речей. А якби його батьки прокинулися, то довелося б витрачати надто багато часу на пояснення.
Але з плином років у Калле також розвинулася здатність оминати рипучі східці, і він, навантажений усім потрібним, щасливо повернувся до Андерса, що чекав у крамниці.
О пів на четверту вранці мотоцикл із пристойною швидкістю рушив у дорогу, що, звиваючись, вела до моря.
На прилавку в бакалійній крамниці Віктора Блюмквіста лежав клапоть білого пакувального паперу з таким повідомленням:
"Любий тату, можете не давати мені платні за цей місяць, бо я взяв:
1 кілограм ковбаси
1 кілограм сосисок
1,5 кілограма вудженої шинки
10 штук сирків, ви знаєте, яких
4 хлібини
0,5 кілограма масла
1 коробку сірників
10 шоколадок тих, що по 50 ере
десятилітрову каністру бензину з гаража
2 пачки какао
2 пачки сухого молока
1 кілограм цукру піску
5 пачечок жувальної гумки
10 коробок сухого спирту
і, можливо, ще щось, чого я цієї хвилини не пригадую. Я розумію, що ви сердиті, але якби ви знали, що сталося, то я певен, що ви не сердилися б. Будь ласка, скажіть дядькові Лісандерові та Андерсовому батькові, щоб вони не хвилювалися. І прошу вас, не сердьтеся, я, може, не завше був добрим сином, ну, краще на цьому скінчити, а то я зараз заплачу.
Щире вітання мамі.
Калле.
Ви ж не сердитеся, правда?"
Тієї ночі Єва-Лотта спала неспокійно і прокинулася з прикрим відчуттям, що має статися щось неприємне. Вона хвилювалася за Калле й Андерса — як їм повелося і що вийшло з професоровими паперами? Її мучила невідомість, і вона поклала собі напасти на Ніке, тільки-но він принесе сніданок. Та коли Ніке врешті з'явився, він здався їй таким сердитим, що вона трохи завагалася. Расмус весело прощебетав йому: "Доброго ранку", — але Ніке не звернув на нього уваги, а підійшов просто до Єви-Лотти.
— Чортеня! — з притиском сказав він.
— Що сталося? — спитала Єва-Лотта.
— Ти брешеш! Як тобі не соромно! — мовив він. — Хіба ти не сказала шефові, як він допитував тебе, що ти була сама позавчора вночі, коли залізла в машину?
— Ти хочеш сказати, як ви викрали Расмуса? — спитала Єва-Лотта.
— Ну так, як ми… тьху, хай тобі чорт, — вилаявся Ніке. — Не сказала хіба, що ти була сама, га?
— Ну, сказала.
— І збрехала, — мовив Ніке.
— Чому? — спитала Єва-Лотта.
— Чому? — перекривив її Ніке, почервонівши з люті. — А тому! З тобою були ще два хлопці, признайся!