"А ми поборемось! 1 з половцями, і зі своїми рідними степовиками", — казав собі Ігор, засипляючи.
♦
Збудив Ігоря поранній холодок. Обтер росу з повік, скинув опанчу із себе й зірвався на рівні ноги. Короткий, зле твердий сон на свіжому повітрі покріпив його. Хотілося йти, боротися й поборювати, чужих і своїх, хто тільки зазіхав на його насліддя й на добро, й ціле рідної землі.
— Дон нас кличе! — гукнув із широких, чистих грудей.
— Дон нас кличе! — відповіли йому сотні, тисячі голосів. Заржали коні, задзвеніли мечі. Табір прокидався.
Варили пшоняну кашу, кульбачили коні, справно збиралися в десятки й сотні.
Короткий наказ — і полк рушив із місця. Прямували туди, де сходило сонце. Перед ними дичина втікала, мовби князь Ігор на лови йшов, не на бій. її було без ліку: лисів,, сайгаків, турів, диких коней. Тур ставав, наставляв широкий лоб із довгими рогами й червоними, мудрими очима гнівно дивився на Ігоревих людей. Хто вони, як сміють непокоїти його? Чого вони шугають у його, в турячому царстві? Не діждавшись відповіді, повертався й повагом відходив.
Молодші з воїв хотіли йти за ним наздогін. Чимало було охотників полювати. Так старшина дозволу не давала: шкода стріл і списів, а ще більше сили. Все це до боїв із половцями потрібне.
Чим далі йшли, тим дошкульніше припікало сонце, тим менше було трави. А та, що була, на очах жовкла й в'янула. Коні, немов розуміючи, яка з цього для них небезпека, витягали довгі шиї, роздували ніздря й жалісно ржали.
Було поза полуднє, як нараз потемніло. Збентежилися Ігореві вої. Коні припинили ходи. Що це таке?
Хоч днина, на небі зорі замиготіли. Та не ті ясні й веселі, що травневими ночами над головами сяють, а якісь тусклі, полинялі.
— Що це? Що це? — почулося кругом.
— Сонячна затьма, — сказав Ігор, заспокоюючи.
— Поганий знак, князю! Вертаймося! Мабуть, Богові наш похід немилий.
— Поганий знак? Для кого?
— Для нас, князю.
— Чом не для половців? Вони теж його бачать. Бог один знає, кому воно лихо віщує. І чого нам знаку Божого боятися? Діло ж наше не богопротивне.
— Кров проливати йдемо.
— Як завернемось, не поллється вона? Не підемо ми, прийдуть вони. Монастирі понищать, ченців повбивають, ріки сліз потечуть і безвинної крові!
Заспокоїлася дружина. Десяцькі й соцькі до своїх відділів поскакали. Та незабаром знову повернулися.
— Князю наш, пане! Люди йти не бажають.
— Не бажають?
— Гріха бояться й кари Господньої.
Князь не відповів нічого. Скинув шолом, дав його отрокові, добув меча й полетів конем уперед. Минув полки і спинився ген аж над берегом Дінця. Тоді повернув конем на місці і промовив:
— Браття і дружино! Хто знаків небесних боїться, хай додому вертається. Хай крутить жорна й корови доїть. Меч на рало перекує, спис у стрісі заткне. В шоломі можна насадити квочку, щоб половців курятами погостити, як прийдуть. Я з дороги завертатись не звик. Піду сам. 1 або шоломом із Дону води нап'юся, або головою над Доном за вас усіх накладу. Бо краще згинути в славі, ніж у соромі жити!
Торкнув коня і скочив у річку.
За ним де не взявся Данило, й син Володимир, і небіж Святослав, і вірний його отрок. Зашумів перед ними Донець, за ними їх вої шуміли.
Йти чи не йти? Князь Ігор їх зневажив... Жорна крутити казав і корови доїти...
— Князь Ігор добре сказав: краще вмерти, ніж у соромі жити. За ним!
— Хай іде сам, коли такий гордий.
— А що скаже край, коли ми без князя вернемося? Такого ще в нас не бувало. За ним!
— Вертаймося!
— Ні! Де князь, там і люди. Ходім!
Шум, гамір, крик, ніби бій почався. Аж нараз:
— Дон нас кличе!
— Дон нас кличе! — загуло з тисяч грудей, і тисячі людей бурею перекотилися через ріку.
♦
Два дні ждав Ігор над річкою Осколом свого брата Всеволода. Всеволод із курянами іншою дорогою йшов. Він теж припізнився, причинюючи Ігореві турботи. Та Надтягнув Всеволод, і Ігор заспокоївся. Всеволодів полк був такий, що тільки стій і дивися. Це дійсно були люди, Мов під шоломами повикохувані, кінцем списа пови-Кормлювані. Брати щиро звіталися.
— Добре, що ти вже тут, — казав Ігор. — А то не знаєш, що я над Дінцем пережив... Уяви собі, люди попе-рестрашувалися сонячної затьми, далі йти не хотіли...
— Моїм вона теж не по нутру була. Та казати не зважилися.
— Бо ти лише своїх маєш, а в мене, дивись, і Володимирові, і Святославові, й чернігівські ковуї. Кожна частина іншого духу принесла. В нас що не город, то світ окремий...
— Якось воно буде. Біда тільки, що сонце ніби на нас завзялося, так пражить. І що далі в степ, то менше трави. Трохи я паші з собою забрав, але надовго її не стане. Коней шкода. Наш Святослав, мабуть, того і плаче...
— Ні. В поході мовчить, слухає, що я кажу.
— А співець?
— Перший за мною в річку кинувся тоді, як дружина йти не хотіла.
— Лицар! Жаль, що наділу не має. Все його наслід-дя — гусля...
— А проте, престолу не добивається, у Тмуторокань не біжить, ворогів на рідний край не наводить.
— Бо любить його.
— І його майбутнім журиться.
— Журиться за всіх нас... Але, — перервав нараз князь Всеволод, — але нам у похід пора.
— Ні, брате, — спротивився Ігор, — твої коні потомились, люди теж. До ночі підіждемо. Холодком краще.
Всеволод згодився, а як звечоріло, полки рушили з місця. Від широкого Дону холодний вітер віяв. Спершу легкий, а там щораз дошкульніший. Ніби русичів до Дону не пускав. Десь узялися і хмари. Насувалися темні, зловісні, грізні. У хмарах блискавки миготіли. Ні зір, ні місяця, тьма-тьменна, що чоловік чоловіка не бачив. Десь перекликалися сичі, по яругах голодні вовки вили. Лисині брехали, як ті собаки, лише якось коротше, відривчасто, ніби собак удавали. Ти б сказав, що весь звіриний світ зі сну прокинувся й подавав собі радісну вістку, що завтра бенкет буде. Поживи матимуть усі донесхочу.
— З великої хмари малий дощ! — нарікали борці. Всякий за дощем серед довгої посухи стужився. А тут покропило трохи, і хмари посунули туди, на Київ. Але й від
того дощику, що перепав, відсвіжилося повітря, легше грудям дихалося.
Провадили старі люди. Вони вже до меча не здатні, та зате степ, мов своє власне поле знають. І куди йти, й де на спочинок ставати. Не раз туди молодими ногами ходили, тепер інших ведуть. Хоч як темно, не бійтесь, не зблудять!