— Ніно Гнатівно, поставте мені двійку, я сьогодні не можу відповідати.
І справді бліда вона була, "як сама смерть", за Еллою Денисовою.
— Що з вами? Ви хворі?
— Ні... Але мені час годувати дитину... Розумієте, молоко...
О, я це добре розумію. По собі знаю, як важко матері, що годує, чекати, чекати годинами і знати, що десь там твій маленький також чекає, плаче...
— Чому ж ви раніше не сказали? Ідіть годуйте. Ви підготувалися добре. Дайте заліковку...
Сама не розумію, як це вийшло, але рука сама вивела "відмінно"... Вона була здивована, очам не вірила.
— Ідіть годуйте...
Вперше в житті я поставила п'ятірку за відповідь, красна ціна якій трійка. Ось тобі й висока принциповість, за яку мене завжди вихваляє Співак...
А все Флягін, дідько б його забрав!
З ОСОБИСТИХ ЗАПИСІВ М. М. ЗАВАЛІШИНА
З деякого часу мене невідчепно переслідує думка про кінцеву долю кожної речі. Ми з усіх боків оточені речами. Кожна з них не вічна, тліє, розсипається, в якомусь розумінні вмирає, тільки на відміну від людей не одразу.
Дивлюсь на який-небудь черевик і болісно роздумую про його подальшу долю. Ну, зараз він іще живий, поки його носять. Через якийсь час він продірявиться; можливо, його віддадуть у ремонт і він іще проживе якийсь час. Потім його визнають негодящим і викинуть. Куди? В наших міських умовах найвірогідніше у сміттєзбірник, це своєрідне кладовище для речей. Але ж і там його доля не кінчається. Де, коли, на яких полях зрошення буде він врешті дотлівати, скрючений, скособоче-ний, роззявивши рота, виваливши назовні язика? Які дощі, які сніги пройдуть над ним, поки він не зотліє остаточно і не зіллється, нерозрізненний, із земним порохом?
Думка про кінцеву долю кожної речі стала в мене чимось на зразок idée fixe. Дати б мені волю, я б, мабуть, ховав речі, закопував їх у землю, щоб допомогти їм уникнути посмертних поневірянь. З похмурим гумором уявляю собі старого, який ховає свої черевики з жалю до них...
Ось і ці записи слід було б знищити з жалю до них. Найкраще було б кинути їх у вогонь — веселий, всепоглинаючий, як багаття моїх дитячих років. Та в сучасній квартирі без жодного вогнища, де є лише безликий голубий вогонь газу на кухні, дуже важко що-небудь спалити. Крім того, записки ці ще живі, і знищити їх пахнуло б убивством.
І ще одне. Хоча розумрм я знаю, що жити мені лишилося недовго, я, соромно зізнатися, не вірю в свою смерть. У моїй таємній самосвідомості я вічний.
І знову — дитинство! Мабуть, я про нього ще не дописав. Чи допишу?
Я впевнений: як би не скривдила людину доля, вона не в змозі відібрати в неї дитинство. Якщо воно було світле, сяюче, людина щаслива до кінця своїх днів. По суті, я щасливий.
Моє дитинство навіть не сяяло — воно іскрилося, спалахувало. Осередком усього був батько. Низенький, лисий, дивовижний чоловік з невеликими світло-карими очима, які вміли бути і суворими, й веселими.
Тепер я розумію, що в ті часи він був молодий: спритно катався на ковзанах, займався гімнастикою, грався гирями. Та вже тоді він був лисий. У моїй уяві він був споконвічно лисим: з недовірою я розглядав його юнацькі фотографії: там він був з чубом, і це було гірше...
Звали ми його не тато, а Пулин. Дивне ім'я, що виникло, мабуть, з "папуля", "папулин", але колись дуже давно. Скільки я себе пам'ятаю, слово "Пулин" вже утвердилося як його особисте, власне ім'я. Ризикуючи бути смішним, я і в цих записах (не призначених, втім, для чужого ока) називатиму його Пулиним.
Батьки називалися Пулин і Мамочка — злита подвійна формула на зразок Пат і Паташон. Шапошников і Вальцев... Мамочка була чорноока, повна, сміхотлива, короткозора. Велика майстриня і рукодільниця. За світоглядом поганинка, життє-любка, вогнепоклонниця, як і я. Сама по собі людина цікава, але Пулин завжди її затьмарював: він був головним, вона при ньому — мов тінь.
Лисий, він був по-своєму благородно гарний. Голову всю, крім лисини, він голив, і сполучення гарної рожевої голови з молодими блискучими очима створювало особливий ефект. Я принаймні бачив його красенем.
Математик за освітою, він був директором однієї з найстаріших московських гімназій. Жили ми там-таки, при гімназії, у великій казенній квартирі, на другому поверсі старовинного жовто-білого будинку з крутими склепіннями і заокругленими вікнами. З вікон було видно гімназичний плац і далі за ним старий сад, повний крислатих лип з дуплами і чорно-залізними латками на стовбурах. Узимку плац заливали, і він ставав ковзанкою, по якій хвацько каталися гімназисти, похваляючись один перед одним голландськими кроками, крюками і викрюками. Катався і Пулин у чорному, в обтяжку костюмі, в смушеЬій шапочці. Мене він також учив кататися, та я був тупий — далі найелементарніших фігур не пішов.
Гімназисти свого директора боялися і обожнювали. Потрапити до нього на прочуханку було водночас страшно і захоплююче, на зразок казки з жахами і щасливим кінцем. Це я знав від своїх товаришів. Сам я вчився в тій самій гімназії, але ніякими привілеями не користувався, навпаки: з мене, директорського сина, вчителі суворіше вимагали, ніж з інших. Нерідко мені доводилося чути: "Не ганьбіть своє ім'я!" А я його частенько ганьбив, бо був непосидючий і винахідливий. На прочуханки мене викликали до інспектора. Цього я не боявся. Холодний погляд Пулина, коли ми зустрічалися в коридорі, був страшніший від будь-якої прочуханки.
Спостерігаючи за ним — директором, педагогом, батьком,— я назавжди зрозумів, яке велике діло виховання сміхом. Сміх, найблагородніша форма людського самовиявлення, до того ж і геніальний вихователь, творець душ. Посміявшись, людина стає кращою, щасливішою, розумнішою й добрішою.
Висновок з моєї довготривалої практики: читаючи лекції, не треба шкодувати часу на смішне. Будь-яку наукову інформацію можна знайти в книжках; наукового сміху, як правило, там немає.
Цінуючи сміх, як важливий елемент навчально-виховного процесу, я, грішним ділом, не люблю лекторів, завзятих дотепників, що з року в рік потішають аудиторію одним і тим же набором анекдотів. По-моєму, взагалі анекдот — найнижчий різновид гумору. Смішне, щоб бути виховним засобом, повинне народжуватися тут-таки, на очах аудиторії. Обманути її неможливо. Студент — істота колективна і як така дуже розумна. Його на полові не обдуриш. Він чудово вміє відрізнити справжній жарт, раптово сказаний з випадкового приводу, від заздалегідь заготованого фабрикату.