— Дайте-но сюди,— сказав він мені, коли я закінчила.
Я подала йому всі три рукописи. Перший — справжній емемівський, який я спробувала освіжити, перейшовши до нових позначок. Другий — підредаговані записи Миколи Миколайовича про вищу освіту. Нарешті третій — мій "виріб"...
Флягін поринув у них старанно й низько. Згорб-леність постави підкреслювала старанність. Дивно, але іншими позначками обдурити його не пощастило. Він сказав:
— Нічого нового. Опубліковано в такому-то році, в такому-то журналі. Інтересу не являє.
— Але ж у цьому новому варіанті розглянуто більш загальний випадок, не за таких жорстких обмежень...
— Інтересу не становить,— повторив він. Власне, він мав рацію, але був ненависний мені
до того, що це мене засліплювало.
— Пропоную включити статтю до посмертного збірника,— вперто сказала я.— Всі ми смертні,— додала я з дурнуватою багатозначністю.
Він підвів на мене невиразні сіро-блакитні очі й посміхнувся:
— Не заперечую. Можете включити під цим приводом.
Нотатки про вищу освіту він читав, мабуть, з півгодини, а я тим часом шаленіла. Лице в нього було як у людини, яка жує лимон.
— Не піде,— сказав він, закінчивши читання. Чи треба було наполягати? Адже, врешті-решт,
Емем і сам не вважав ці записи до кінця продуманими...
Флягін узявся за третій рукопис. Я так і чула загодя його кислий голос: "Не піде"... Дивно, але він цього не сказав.
— Ви не будете заперечувати,— спитав він,— якщо я візьму цю роботу додому й детально з нею ознайомлюся?
— Звичайно, ні.
За тиждень він приніс роботу й коротко повідомив:
— Усе гаразд. Можна публікувати. Звичайно, треба переписати все це в сучасній, матричній формі.
Оце так так! А я стільки сил витратила саме на протилежне! Я розгнівалася й сказала:
— Мені здається, праці покійного Миколи Миколайовича Завалішина не потребують редагування. Вони широко відомі як у нас, так і за кордоном. Жодна з них не написана в матричній формі.
— Так, мабуть, ви маєте рацію,— погодився Флягін, почухуючи мізинцем свого гострого носа.
І мізинець, і ніс були мені особливо гидкі. Але, так чи інак, справа закінчилася на мою користь. Я одержала маленьку, але все-таки перемогу. Це мене підбадьорило, і я почала грубіянити. Сумно зізнатися, але в нашій хронічній сварці з флягіним справедливість далеко не завжди була на моєму боці. Він також терпіти мене не міг, як і я його, але виявляв це стриманіше.
Якось він прийшов до мене на екзамен. Відповідав мені студент, якого я добре знала по вправах протягом року. Не блискучий, але старанний, тугодум, до того ж з легким дефектом мови. Флягін підсів за мій стіл. Повільність студента його дратувала і моє терпіння також. Раптом він поставив студентові якесь запитання — швидко, неприємно й незрозуміло. Студент нічого не зрозумів, дивився на нього, як миша на удава.
— Будьте ласкаві, Вікторе Андрійовичу,— сказала я,— повторіть запитання, і якомога чіткіше. Мої студенти звикли до чіткої мови, тим паче на екзамені.
Флягін подивився на мене з відразою і повторив своє запитання мало не по складах. Студент, приголомшений, барився з відповіддю. Запитання було якесь не по-людському хитромудре. Якби його задали мені, мені б також важко було відповісти...
— Двійка,— швидко сказав Флягін.
— Кому? — запитала я.
— Звичайно, йому.
— Давайте вийдемо в коридор,— запропонувала я.
Ми вийшли. У мене стукотіло у вухах.
— Чи думаєте ви, Вікторе Андрійовичу, що я свого предмета не знаю?
— Ні, не думаю. Ви знаєте, а цей студент, звичайно, не знає.
— Так ось я також не можу відповісти на те питання, яке ви йому поставили. Крім того, що складне, це питання було ще й погано сформульоване, навмисне щоб заплутати. Можете ставити мені двійку, можете взагалі мене звільнити, та поки я читаю цей курс, на екзамені господарюю я, а не ви. А вас я прошу не втручатися в хід екзамену, не ставити запитань. Можете бути присутні, але не більше.
Рішуче ця людина — загадка. Він нічого не сказав, повернувся й пішов. Я повернулася до аудиторії, поставила студенту четвірку і далі продовжувала екзамен. Елла Денисова, яка допомагала мені, була здивована моїм виглядом:
— Що з вами, Ніно Гнатівно? Ви бліді, як сама смерть.
(Елла інколи полюбляє пишномовні вислови).
— Нічого,— сказала я,— просто полаялася з Флягіним.
— Так я й знала! От паразит!
"Паразит" і "сама смерть" у такій безпосередній близькості мене потішили...
А з Флягіним у нас якось усе пішло шкереберть, інколи навіть за межі пристойності. Розмовляти одне з одним ми перестали. Якщо йому треба було передати мені якесь доручення, він звертався до мене не прямо, а через Лідію Михайлівну. Кликав її до себе й казав:
— Будь ласка, скажіть Ніні Гнатівні, що їй треба зробити те і те.
Він сидів від мене за якихось два метри. Не дивлячись на нього, звертаючись тільки до Лідії Михайлівни, я відповідала що-небудь на зразок:
— Лідіє Михайлівно, я чудово чула те, що сказав Віктор Андрійович. Прошу, передайте йому, що те і те я виконати відмовляюся з такої й такої причини.
Або ж (варіант):
— ...що його розпорядження буде виконане. І сміх і гріх. Щось ніби з дитячого садка. Навіть
Льова Маркін, який завжди мене підтримував, у такій ситуації звинувачував не Флягіна, а мене:
— Вам, як кажуть, попала віжка під хвіст. Добром це не закінчиться.
Що так, то так... А поки що постійна опозиція флягіну була погана тим, що позбавляла мене самостійності. Раніш у мене була своя позиція — вона зникла. Я ніби втратила себе, перетворилася просто в "анти-Флягіна". Він був вимогливий до студентів аж до жорстокості. Я стала поблажлива до м'якотілості...
Якось мені складала екзамен студентка Велич-ко, старанна, проте недалека. Така собі гарненька блондинка, волосся по плечах, може, занадто висока (втім, тепер це звичайне). Взяла білет, сіла за найдальший стіл, почала готуватися. Очевидно, знала поганенько, була бліда, витирала хусточкою лоб і щоки. Довго готувалася, потім на мою вимогу сіла поруч, почала відповідати. Після кожного питання здригалася, як ляклива конячка: "Можна, я подумаю?" — ворушила беззвучно губами, пригадавши, відповідала точно по книзі, але без розуміння. Коли мені так відповідають, на мене нападає жах: який величезний труд витрачено марно... В чомусь, мабуть, винні і ми, викладачі: не вміємо навчити думати... Так сиділи ми і катувалися обидві, і раптом вона сказала: