— Слово честі, нічого немає. Справді нічого немає. Ну, я перебільшив. І не треба зі мною морочитись. Ну, будь ласка, мої дорогі.
Все ж Ніна викликала невідкладну допомогу. Лікар приїхав через півгодини — молодий, бородатий, непроникний. При загальній переважній більшості жінок у медицині лікарі-чоловіки, особливо молоді, • здаються винятком і поводяться якось підкреслено поважно. Він оглянув хворого, зміряв тиск і сказав:
— Нічого особливого. Серце працює непогано. Звичайно, є вікові зміни, проте підстав для хвилювання немає. Треба полежати днів зо два, зо три, і все налагодиться.
— Він дуже блідий,— сказала Ніна.
— Це від спеки. До речі, метео обіцяє похолодання.
Зробив про всяк випадок укол кордіаміну, сказав, що завтра прийде лікар з поліклініки, і пішов, ще раз повторивши:
— Підстав для хвилювання немає.
— Ну от, ви чули,— сказав Емем, остаточно опам'ятавшись,— нічого серйозного! Мені так соромно за цей переполох. Всіх потривожив... Пробачте великодушно.
— Дайте спокій людині,— сказала Одарка Степанівна,— йому спати, а не лялякати. Старому-бо все щось.
Асташова з Рубакіним повернулися на кафедру, заспокоїли співробітників, які там зібралися: нічого серйозного, серце працює непогано. Лідія Михайлівна поривалася посидіти, доглянути Миколу Миколайовича, але її відмовили: вдача Одар-ки Степанівни була досить відома.
— Та не побивайтеся ви так, лікар каже: ніякої небезпеки,— сказала Ніна.
Хтось заходив, виходив, усі були стурбовані, навіть Кравцов. Кілька разів телефонували на квартиру, довідувалися про здоров'я. Одарка Степанівна була невдоволена, що дзвонять:
— Дрімає. А ви тарарам. Коли що, сама подзвоню.
Сиділи довго, ніяк не розходилися. Вже закінчився останній екзамен, заповнена остання відомість. Двійок виявилося менше, ніж в інші дні.
— Зуб притупився,— сказала Стелла, проте якось замислено.
Дехто пішов, стомившись за каторжний день. На кафедрі лишилися кілька чоловік, вони також стомилися, настільки стомилися, що вже втратили лік часу: все вже байдуже. Інколи після надмірної втоми людина впадає в такий анабіоз.
Усі були пригнічені, розмовляли тихими голосами, в стані якоїсь незлобивої образи один на одного. Чекали дзвінка — його не було. Здригалися від найменшого шуму. Вечір був задушливий і важкий, десь далеко гримів грім, блимали блискавиці.
— Якби хоч похолоднішало!— благально сказала Елла.
— Нам-то_що,— заперечила Стелла з м'якою сварливістю,— на нас можна і воду возити. А йому як?
— Ні, все-таки, товариші жінки,— тихо сказав Співак,— нічого ви не розумієте.
Тихий Співак — у цьому було навіть щось таке, що лякає.
Знову змигнули блискавиці, тихо рокотнув грім.
На кафедрі було темно. Світлоока, задушлива ніч стояла за вікнами в інститутському саду. Ні шереху, ні вітерця. На тлі цієї напруженої тиші несподівано заспівав Паша Рубакін. Він співав без слів якусь журливу мелодію, можливо, власний витвір.
У коридорі почулися кроки командора. Виявилося — не командора, а коменданта.
— Громадяни, прошу очистити приміщення,— сказав він гранітним басом.— Будинок закривається.
Вийшли на вулицю. Задуха пахла сіном і пилюкою. Ніжний запах сіна змішувався з шерхлим, грубим запахом пилюки, потривоженої, піднятої в повітря землі. Гроза віддалялася, не принісши полегкості. Вгорі в просвітах між хмарами поблискували невиразні зірки. Завтра, мабуть, знову буде спека...
Розходитись не хотілось, але розійшлися.
...А назавтра вранці на кафедру подзвонила Одарка Степанівна і приголомшеним, але твердим голосом повідомила:
— Микола Миколайович помер.
— Як, що?? Не може бути!
Всі, хто був на кафедрі, стрімголов помчали на квартиру. Попереду бігла Елла Денисова і бурмотіла:
— Я казала, я казала...
Що вона казала, було неясно, та ніхто їй не заперечував.
Двері з квартири на сходи були навстіж відчинені, дзеркало в передпокої завішано чорним.
Микола^Миколайович лежав на своєму ліжку попелясто-блідий, але впізнанний. На його щоці коливалася, ніби від дихання, тополина пушинка. Обличчя було спокійне, уважне, очі заплющені. Люди з'юрмилися біля небіжчика, а він ворушив пушинкою, дихав, і ніхто не посмів зняти з нього цю пушинку.
— Вночі ходила-ходила, слухаю: дрімає,— казала Одарка Степанівна.— Дрімає, і слава богу. Думаю, не будити. Вранці прийшла, а він помер. Раніше таких бог, казали, любить. Послав йому смерть легку. Кожному б так, гріх жалітися.
Вона не плакала, тільки частіше, ніж треба, поправляла чорну хустинку, якою, незважаючи на спеку, запнулася. Хустинка сповзала, відкриваючи горду перламутрову сивину.
Люди стояли біля ліжка, схиливши голови, опустивши руки. Смерть завжди приголомшує, раптова смерть — удвічі. Всі ще вчора бачили небіжчика, чули його голос, і розум відмовлявся прийняти факт.
Дихнуло вітром, двері хряпнули. Враз не тихо, як усі, а рвучко вбігла Майка Дудорова, впала на коліна поруч з ліжком і почала цілувати-ці-лувати мертве обличчя. В цих шалених безслізних поцілунках було щось божевільне. Час од часу вона підводила голову, оглядала всіх диким поглядом і знову припадала до померлого.
— Встань, артистка,— сказала, підійшовши до неї, Одарка Степанівна.
Майка злякано встала, вийняла хустку, заховала в неї лице.
— Нічого хусткою, відкрийся, яка є,— гримнула Одарка Степанівна.— Твого тут також докладено.
Майка кинула хустку, вчепилася собі в волосся і почала кричати. Кричала вона без слів, на одній ноті. Це було по-справжньому страшно.
— Майє, ану, замовкни! — наказав її колишній начальник Петро Гаврилович, узяв її під руку і вивів з квартири.
Вона впиралася, хапалася за кожен одвірок. Після крику Майки заплакали жінки — Елла, Стелла, Лідія Михайлівна. Ніна Асташова стояла збоку, із злим обличчям, яке посмикувалося.
Почувся шум, грюкнули двері, зайшли лікар і двоє кремезних санітарів з ношами. Ноші зі стукотом поставили на підлогу. Обличчя й тіло Емема закрили простирадлом.
— Ану, розступіться! — голосно говорили санітари, йдучи коридором.
Квартира спорожніла... Пушинки тополі блукали по паркету.
Похорон був урочистий: помер відомий учений, найстаріший співробітник інституту. Домовина, оббита червоним, стояла в приміщенні клубу. Все було як належить: почесна варта, червоно-чорні пов'язки на рукавах, тихий і чіткий ритуал зміни (змінюючий стає за плечем змінюваного). Зімкнуті губи, серйозні обличчя. Оркестр, гори квітів, вінки із стрічками — червоними, білими, чорними... З-за квітів ледь виднілося обличчя покійного, яке вже змінилося, стало червоно-синім біля вух...