Тільки-но закінчилася запізніла холоднеча, ще недавно падав сніг, лежав лід; студенти хвацько ковзалися по накатаних доріжках, а професори боязко переставляли занімілі ноги. Спека, що раптово наступила, навалилася грізною карою. Стомлені за зиму організми не встигли перебудуватися. Деякі слабенькі дівчата непритомніли, з цього стану їх виводили серією легеньких ляпасів (таку рекомендацію студенти видобули з якогось фільму, де для боротьби з непритомністю застосовували саме цей засіб). Усім було важко — і тим, хто давав ляпаси, і тим, хто їх діставав.
Головний корпус інституту — старовинна споруда із— стінами півтораметрової товщини — ще сяк-так'тримав прохолоду; в нових корпусах було просто нестерпно. Розпечені підвіконня пашіли жаром, як печі. Екзаменаційні відомості на чорних гарячих столах згорталися в трубки. До всього цього божевілля в деяких приміщеннях ще й палили...
Мабуть, через спеку ця сесія була як ніколи рясна на двійки. Студенти відповідали, витираючи піт хустинкою, хто рукавом, а хто й просто долонею, скаржилися на "розрідження мозку". У дівчат пливли вії і синьо-зелена облямівка очей.
Розплавлені, змокрілі викладачі були не кращі: по тричі повторювали одне й те саме запитання, час від часу бігали до кранів обливати голову водою. їм було ще важче, ніж студентам, хоча б тому, що вони довше сиділи в аудиторії.
Екзаменаційна сесія взагалі жахлива. Двічі на рік студенти, які увесь семестр майже не вчилися (писання конспектів і домашніх завдань не береться до уваги — це праця фізична, а не розумова), хапаються за науку і великими непрожованими шматками ковтають її. На виробництві це називається штурмівщиною і всіляко переслідується; у вузівському побуті штурмівщина узаконена, затверджена, піднесена в ранг ритуалу. Гріш ціна знанням, хапливо запхнутим у голову,— швидко набуті, вони ще швидше вивітрюються..."
І для викладача екзамен — найважчий, найви-снажливіший вид праці. Треба вмить переключатися з одного питання на інше, з одного студента на іншого, спостерігаючи одночасно за цілою групою. Особливо важко екзаменувати з математичних (взагалі точних) наук. Розмова ведеться на рівні не слів, а формул. Кожну з них треба уважно перевірити. Витримати це більше двох-трьох годин підряд майже неможливо, а доводиться ж і по десять, і по дванадцять!
Тепер, у цю весняну сесію, всім було як ніколи важко.
З викладачів кафедри Завалішина один лише сивий, підтягнутий Терновський, як завжди в строгому чорному костюмі, екзаменував сцокій-но, розмірено, сповнений доброзичливої суворості. Коли знеможений студент сам випрошував двійку, Дмитро Сергійович не хапався за відомість, як інші, а казав: "Не поспішайте, дайте відповідь ще на одне питання". І лише переконавшись, що студент справді нічого не знає, вдоволено казав: "Ну, тепер нам усе ясно". Спека на нього не діяла ("Людина з внутрішнім кондиціонером",— сказав про нього Маркін).
Бачачи, як знемагають його колеги, совісний Емем приходив на екзамени частіше звичайного. Як завжди, він вступав у довготривалі, далекі від предмета бесіди зі студентами, плутав їх, і без того очманілих, остаточно і навіть один раз — усім на диво! — поставив четвірку. Одержати четвірку в професора Завалішина було нечуваною справою (він ставив, як відомо, самі п'ятірки); на того, хто одержав четвірку, показували пальцями, і він навіть сам подумував перездати кому-небудь іншому, щоб не бути для курсу посміховиськом, але потім відхилив цю ідею як неконструктивну.
Емем, повільний і абстрагований, розтікався мислію де завгодно, приймав не більше двох-трьох студентів за зміну, і жалюгідний струмочок п'ятірок, який точився з цього джерела, не міг змінити загального розгромного рахунку: близько тридцяти відсотків двійок! Від цих відсотків уже почали згущатися хмари на обрії: ждали грози.
І справді, гроза довго чекати себе не примусила. Одного ранку Емем, прийшовши на кафедру, виявив на своєму столі папір. У вкрай безцеремонних висловах деканат пропонував завідуючому кафедрою професору Завалішину негайно відзвітувати про хід сесії і подати доповідну записку про причини низької успішності. "У противному разі,— закінчувався папір,— буде вжито заходів". Емем прочитав документ і зблід так, що Лідія Михайлівна кинулася до нього зі склянкою води:
— Що з вами, Миколо Миколайовичу?
Він ловив губами вінця склянки, вода лилася на груди.
— Нічого-нічого, зараз минеться.
Хтось уже телефонував у медчастину — там було зайнято,— стукав телефонною трубкою і лаявся. У Лідії Михайлівни знайшовся валокордин; тремтячими руками вона відрахувала каплі, налила забагато і виплеснула. Емем пожував губами і сказав:
— Не треба. Від хамства валокордин не допомагає.
Елла Денисова вигукнула:
— Це ви через той папірець? Киньте! Звичайно, неприємно, та не можна ж так переживати!
— В давні часи...— поволі, над силу вимовив Емем,— у давні часи...
Ніяк не міг закінчити. Зациклився.
— У давні часи,— підказав йому Паша Рубакін,— люди, очевидно, були краще виховані?
Емем заперечливо замотав головою і сказав зовсім чітко:
— В давні часи такий суб'єкт наказав би відшмагати мене на стайні.
— Заспокойтеся, Миколо Миколайовичу,— примирливо сказала Стелла,— їй-богу, нічого такого страшного не сталося. Ви перебільшуєте.
— Нічого страшного? — гаркнув Співак.— Дивіться, товариші, вже молодь не бачить у цьому махровому нахабстві нічого страшного! "Буде вжито заходів"! І це пишуть великій людині, вченому зі світовим ім'ям! І хто пише? Сопля, не гідна дихати з ним одним повітрям!
Швидкими кроками ввійшла Ніна Асташова. Схопила зі столу папір, швидко перебігла очима і, не розділяючи слів, сказала:
— Хам, сучий син, ідіот.
— Оце правильна реакція,— схвалив Співак.
Хтось устиг уже збігати за таксі. Миколу Миколайовича взяли попід руки, звели сходами, посадили в машину. Він опирався, бурмотів:
— Слово честі, дорогі мої, зі мною абсолютно нічого немає. Слово честі!
Маленький хлопчик дивився з очей старої людини.
— Ми вас відвеземо додому. І не смійте завтра приходити на роботу, чуєте? — сказала Ніна.
Емем покірливо заплющив очі. Він був якось не по-звичайному блідий, з жовтизною, і якось не по-звичайному старий. Ніна Асташова з Пашею Рубакіним довезли його додому, підняли на ліфті і здали з рук на руки Одарці Степанівні. Загальними зусиллями поклали його в постіль. Він усе жалібно, по-хлопчачому примовляв: