Із збірки "Книга Лева"

Страница 5 из 8

Антонич Богдан-Игорь

Найблакитніша з всіх ночей блакитних – наша.
Хто-небудь та де-небудь хай зо мною кличе!
Ця пісня нас не зрадить – срібний чад і чаша,
я присягаю вірність перед зір обличчям.

Хто без зорі йде в світ – вже без зорі назавжди.
Той, хто з життям не замирився – все самотній!
Зоря втинає срібні коси на могилі правди,
і, наче темні грона, висять дні скорботні.

Мов піна на питві краси – гірке мистецтво,
і муза, що в саду плекає левенята,
веде своїх обранців на хмільне купецтво,
щоб продали ночам, на що душа багата.

Питаєш, як оці зродились вірші – міти,
як муза мітотворна діє своїм впливом:
руїни царств червоних куряться до світла,
неземний царгород – Чаргород над заливом.

Тече дванадцять рік крізь солов’їне місто,
в тонку пастушу флейту дме вітрів дозорець,
музики білий мур, і стріл крилаті вісті,
достойний лев, слаба людина й вірні зорі.

ПІСКИ

Пустині мідне озеро, й кощаві скелі,
червоні і глухі рівнини летаргії.
Лілеї зір сходячих клоняться пустелі,
що грізно підіймає гриви суховіїв.
Порожня і дірява сонця шкаралуща,
що, наче скорпіон, само себе вбиває
жалом свого проміння, й на червоних пущах
душа його крилата й звільнена від форми
ширяє в просторах, аж за зеленим краєм,
за муром ста ночей, що фосфорні та чорні,
спочине у вулканах сонних і погаслих.

Отут колиска бур поснулих в скельних яслах,
тут родяться вітри, що на сто крилах згодом
стяги червоних заграв хилять понад сходом.
Кубло орлів поразки вигнаних з прараю
квітчає лисий шпиль, де мідну ніч вітають
лілеї зір сходячих й ос грайливі перли
в тонкій, ледь-ледь помітній неба оболоні.
Піски плащем червоним на пустелі лоні
зірвалися до льоту, впали і завмерли.

І тільки вдумливі й премудрі іхневмони,[70]
до вітру лір приклавши уші, чують дзвонів
підземних таємничий і далекий поклик.
Піски і зорі завирують крутежами,
і скелі залопочуть, мов на вітрі щогли.
Пустиня, мов левиця, у півсні й пів’яві
грудьми ста бур зітхає й попіл червонавий,
мов хмари з сірки й крейди, вдихує, просохла.
На бурунах піску качаються шакали,
їх очі, мов монети божевілля, впали
у гирла куряви і у безумства ями.

Це будяться міста прадавні під пісками.

ХОРОВІД

Танцюють татуйовані дівчата на майдані мрії,
пісок палючий під стопою, мов смола червона, тане,
і я з-перед ста сотень літ різьблю на бубні сонця танець,
лопочуть два кийки, мов крила птаха, що з похмілля мріє.

Прощальним співом спалахнувши, гасну, наче сонна хмара,
танки дівчат прикриє папороть, немов землі долоня.
Вертаються з узгір'їв тиші дивні хороводи й клонять
обличчя з міді під букетами вечірнього пожару.

За берегами смутку, де лягла відвічна ніч зелена,
за сімома верхами
й сімома морями,
в край таємний
маєстатично сходять буйволи червоні на підземні
левади, де засяє їм умерле сонце – диск з ебену.

ЗАТЕРТІ СЛІДИ

Багрянородна ніч. Тривожний серця токіт.[71]
Земля і кров. Пливем у вир затоки квіття.
З Провалля Зради шепіт. Ляк – мов птах стоокий.
Одне на одному шарами сплять століття.

Джмелі – у вухах пальми золотаві кільця
і місяць, мов кораль на шиї бога Півдня,
на кучерах агав браслети багрокрильців,
не урна в барв узорах – це високорівня.

Вперед! Фосфоризують непрохідні багна,
земля видихує люльками квітів запах,
і фарбою цеглястою малює янгол
новий потопу план на зорях, мов на мапах.

Я жив тут. В неоліті… може, ще давніше…
Мої малюнки буйволів замазав місяць.
І фосфор ночі, й оливо землі гнітуче,
що серцеві тяжать, та серця не помістять.

ПІСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ

Забрівши у хащі, закутаний у вітер,
накритий небом і обмотаний піснями,
лежу, мов мудрий лис, під папороті квітом,
і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

Рослинних рік підноситься зелена повінь,
годин, комет і листя безперервний лопіт.
Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,
і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.

Прокотяться, як лава, тисячні століття,
де ми жили, ростимуть без наймення пальми
і вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,
задзвонять в моє серце джагани в копальні.

ОКЕАНІЯ, АБО В ДОЛИНАХ МОРСЬКИХ ЛЕВІВ

Оманює зеленим і холодним світлом
підводне сонце у долинах коралевих,
де в кучерях топільниць мертві перли квітнуть
і сплять на ложах з зір тяжкі, мов брили, леви.

Як з пращі ранку вилітає сонця куля
округла, мов бусоля, і швидка, мов мева,
зелений струмінь вод вкриває пил рожевий,
немов багрових бджіл розсипується вулій.

Дельфіни золоті сурмлять на мідних мушлях,
як блискавиця в льоті, тризуб хвилі поре,
вали червоні й мореплавців білі душі
блукають, наче тіні без наймення, морем.

ПОЛЯРІЯ[72]

Застигло море в чаші, різьбленій із льоду.
Золотоустий місяць – містик у блакиті.
Полярні янголи колишуть Божі води,
і звірі виють глухо, спраглі і неситі.

Ще тут не доповзло людей руде хробацтво,
багрове небо на хребтах підносять лиси,
кити хвостами миють зорі, й біле птаство,
мов стріли з звірокруга, непорушно висить.

Як Діва з зодіаку чеше карі коси
й горбатий Водяник закличе тіні з лігов,
Земля, мов шкаралуща, гнеться і голосить.
Це душі мамонтів бредуть червоним снігом.

АРКТИКА

Комети, що цвітуть хвостами, наче пави,
червоні шиби моря в олив’яних рамах,
де скелі льодові під снігом кучерявим
розсунулись поволі, мов таємна брама.

На бурунів хребтах качаються тюлені,
звірята сходять з зодіака, й червоніє
у сяйві магнетичних піль метал зелений
морів примарних, що подібні сонній мрії.

Мов синє оливо, заклякле небо висить,
і череп місяця, розбитий і безбарвний,
упав на сніг, коли отари білих листів
в країну небуття вела зоря полярна.