Коли вранці до мене приходить мій маленький синок і говорить: "Доброго ранку, таточку" — я відповідаю йому: "Доброго ранку" — так велить звичай. Взагалі люблю різні звичаї, і коли не вистачає їх, я утворюю нові.
Я знаю: світ ще не весь охолуївся і багато там є непотрібного. Через це я стежу за дітьми, щоб не збились з призначеного їм землею холуйства. Я привчаю їх змалечку, як в старовину привчали молитися за "таточка, мамочку, бабусю, дідуся і всіх православних християн".
У мене своя система.
Я гукаю Ведмедя (так звуть мого сина) і ласкаво запитую його:
— Скажи мені, моя крихітко, перед чим ти повинен нагинатись?
— Перед Пієм, таточку.
— А що є Пій?
Він дивиться на мене і, не збиваючись, карбує:
— Пій — все, що над нами суще.
— Наприклад?
— Іван Степанович Дуля — голова вашого правління; Параскева Юхимівна — його жона, Ляля і Льоля — його дітки.
— Хороше! — б’ю я в долоні і проваджу іспит далі.
— А чи вмієш же ти добре нагинатися?
— Мама кажуть, що я добре це роблю. Мене навіть погладив колись сам Пій.
У мого синка завжди світле личко і ясні блискучі очі... Кров моя і плоть моя! І тоді в екстазі батьківського чуття я стаю на четвірки і кричу весело і радісно:
— Плазуй, дивись, як це робить твій тато. Вигни спину. Припади до землі. Зроби щасливі очі!
І ми вдвох плазуємо по підлозі.
— Хто краще? — врешті питаюся я. І мій синок відповідає мені:
— Я, таточку, я молодший, і в мене хребет як із гуми.
Я люблю свій витвір і хочу, щоб таким було все людство.
Слухайте, дивітесь далі.
Ось він увивається вужем: блискавка, стріла, гума! Потім стає на задні лапки і покірно схиляє голівку.
Очі йому — безмежна покора.
Руки йому — безмежний терпець.
Ноги йому — стовп віри і утвержденія.
Скажи: "Стій", і він буде стояти сто, тисячу, мільйон літ. Це найбільший майбутній Холуй.
Я життєрадісний, я бадьорий, я навіть веселий у себе в кімнаті. Я стаю на одну ногу і роблю довгу стойку. В дзеркалі я бачу велику солідну фігуру в чорнім костюмі, ледве зігнуту — знак плазування. Біляве волосся артистично зачесане назад, голені щоки; сліпучо-білий комірець, манишка і манжети говорять без слів: він в пошані у Пія. Я стою на одній нозі, верчусь на п’ятці і разом дивлюся на себе.
Очі мені великі і безневинно ясні: сірий м’який колір надає їм особливого світла, що може раптом спалахнути і, знищивши, ще ласкавіше розлитись.
Я в себе в кімнаті. Я міцно прикрив двері і запер їх: я милуюся з себе без свідків.
Тікайте від свідків. Як вогню бійтеся їх!
Я не можу виносити чужих очей. Вони зазирають в душу, в кишені, у руки — вивертають їх; вони не дають спокійно закінчити розпочату справу; вони бруднять Ваші комірці, манишку і манжети: "Що коштує? Відро сліз? Склянку крові? Дівочої честі? Честі чи його доброго імені?"
Уникайте свідків. Робіть свої справи на самоті. Танцюйте в своїй кімнаті без свідків.
НА РОБОТІ
(Класичний зразок холуйства; із моєї записної книжки за 1918 рік.)
Їх привели дванадцять голодних обірваних бунтарів і серед них батька, що породив на світ такий пишний зразок натхненнішого холуйства.
Воші були брудні; замість одежі — гноття, замість рук — чорні узлуваті канати.
Я був в тойчас на вершку слави, і ім’я моє наводило жах на нащадків Прометея. Але чим більш ненавиділи мене в о н и, тим я був у більшій ласці Пія.
В і н пізнав мене і, глупа людина, набравши апостольського вигляду, вигукнув, простягаючи руки вгору:
— Боже, коли ти єси на небі, коли твій могутній й всесильний дух витає над землею і бачить все, що твориться тут, коли тільки від твого погляду летять громи, і двигтить земля, і тріпоче все живе і мертве створіння: люди, каміння і гори — зглянься надо мною; накрий мене темною ніччю смерті; вирви очі мої, печінку, розкрай серце моє, висуши до краплі кров мою і змотай жили, щоб я міг викупити прокляття своє в образі цього мерзотника, що на горе землі народивсь моїм сином.
Він стогне; запалі очі йому блискають злістю, стражданням, і руки, закуті в цепи, пориваються перервати мені горло.
Я, звичайно, сміявся. Що міг я робити з таким нерозумним хлопом? І я дав йому склянку води.
Він жбурнув мені її у вічі з дикими прокльонами і лайкою.
Я сказав:
— Дуже жаль, що так трапилось,— і наказав підійти до себе.
— Бий,— закричав він,— мерзотнику,— і, наблизившись, плюнув мені в лице.
— Ще! — наказав я.
І він плює ще, ще і ще.
Плював злорадісно, жорстоко і, наївний, гадав у слині презирства втопити честь великого із найбільших Холуїв. Але невже Холуй існує на те, щоб ображатися від плювака божевільного? Він не знає душі Холуя, не знає того, що найбільша шана для мене — одержати плювок ще, ще і ще раз. Бо плювок — те ж саме, що відзнака на груди, що ласка великого Пія, що діамант погляду його радісних очей.
Не бійтесь плювків. Сміло підставляйте очі під них. Стина — тільки вода, і невже хтось із вас став би захищати свої ниви від дощу? Де є такий божевільний, щоб тікав від своїх прибутків.
— Я задоволений,— сказав Холуй, сказав я.— Але ти скінчив своє діло і дай мені змогу зробити своє.— Він витяг шию і підставив лице для ударів.
Я ударив його в щелепи сильно і дужо — так, як уміє бити Холуй, коли за спиною у нього стоїть всемогущий Пій.
Потім бив ще його в зуби, в ніс, в очі, уші, при цьому говорив щоразу:
— Це за Пієву кривду.
— Це за кривду його діток.
— Його подруги.
— Його маєтку.
— Його волів.
— Його корів.
— Його Осла.
— А хто той Осел? — утерши кров, запитав той, хто народив Холуя. На його думку — це мав бути сатанинський жарт, але я, сховавши зуби, ласкаво відповів:
— Осли не родяться в наших краях; це із десятої заповіді.
— Я був би дуже радий, але на своїх зубах пересвідчився, що це не так.
Наївний, глупий бунтар. Він хотів вразити мене в серце і не знав, що той удар упаде на нього самого.
— Осел — то я,— сказав великий Холуй. Він одсахнувся. Очі йому вилізли із орбіт, і лице набрало земляно-чорного кольору.
— Боже мій,— простогнавши,— я батько не тільки Холуя, а й Осла?
І він закрив лице руками.
Він стогнав, рвав тіло, бився головою об стіну, і з грудей йому вилітали поквапливі прокльони.
Я сміявся: як, ти до цього часу не знав, що Холуй може бути ще й Ослом? І я ще раз тихо й спокійно проказав йому майже на ухо: "Так, той, хто має бути твоїм сином,— не тільки Холуй, а й Осел".