— Добре. Нехай і так. Мій інтерес у тім, щоб ти і тобі подібні були худобою. Свиня, хоч нехарна і смердить, має смачне м'ясо. Але чи се в твойому інтересі бути свинею?
— Запитай свині, чей відповість тобі, але я думаю, що не відповість. Ви, для кого сотворена наука й її плоди, знаєте напевне, що свиня не огортає далеких горизонтів, не дивиться в будучність. Хвиля хвилю гонить — от її життя; барліг нехарний, брудний — от її мешкання; про поживу ніщо говорити. Се, бач, тому, що люди навчили свиню бути не-харною, бо замкнули її в хліві. Як би ви сказали по-вченому: ціла організація психофізична свині достроїлася до барлога, нехлюйства і всього свинства — бо люди так хотіли. Ціла організація психофізична босяка-пролетарія достроїлася до капіталістичної системи з її продуктами виділення: правом власності, проституцією, мілітаризмом і алкоголізмом.
— Хоч і дивує мене твій виступ, бо зраджуєш чоловіка, який мав діло з книжками, то все ж таки ти не відповів мені на головне питання: чи з твойого погляду корисно бути свинею?
— Перше скажи, що таке "корисно"? Але я на се зроблю подібний маневр, як Пілат із Христом, коли запитав його, що таке правда 5. А щодо твойого питання, то щоб у результаті не відповісти на нього рішучо, можна на нього дивитися з точки погляду індивідуального і суспільного. Наколи би свиня мала почуття власного єства, поповнила би само-вбійство. Се була би дурна свиня. Свиня-песимістка не вбивала би себе, бо знала би, що її й так заб'ють. Свиня-альтруїстка жила б із посвячення для людства, жерла би якнайбільше, щоб потовстівши статися якнайпожиточнішою, придатнішою, ціннішою своїм салом і м'ясом для суспільства. Свиня... Але що з тобою говорити, коли ти і так не хочеш дати на монопольку. Я спеціально належу до песимістів і жию, то значить, падаю якнайнижче, якнайглибше/ щоб своїм видом протестувати проти сього ладу, який ви завели. Є в тім трохи й суспільного альтруїзму, бо я, падаючи щораз то нижче, ухудоблюючи себе щораз більше, роблюся щораз то яркішим протестом. Ось тут лежить моя суспільна задача — я протестую!..
— Ну,, і хитро ти вибрався. Тепер впадаєш у зовсім противні тони. Напочатку ти казав, що в моїм інтересі лежить, щоб ти і тобі подібні були худобою, а на правду воно виходить зовсів противно. Ну, і ти хочеш, щоб я помагав тобі посередно протестувати проти себе самого!
— Ти, здається, розумний чоловік, ще й учений до того, а проте не знаєш і не розумієш загального Ньютонового правила, що акція викликає реакцію6, а навіть, що акція і реакція мають однакові алгебраїчні вартості. Зрозумій же тепер, що й ти не можеш ухилитися від сього правила. Гадаєш, що ти кермуєш усім, а всьо кермує тобою. Ти невільник твого гроша, твоїх капіталів — ти з тим усім зрісся всім своїм єством — воно від тебе невідривне, тож мусиш поступати так, як наказують закони суспільної механіки. Ти хоч би й не хотів, мусиш ширити довкола себе деморалізацію і дегенерацію, так як я, продукт сеї деморалізації і дегенерації, мушу протестувати, хоч би й не хотів. Зрозумій же тепер, що ти мусиш допомагати мені в мойому упідленні. Зрозумів? Даєш на монопольку? Ну, нарешті. Та дивний ти дурак, коли задля тих 10 копійок, які даєш мені, треба було ужити аж стільки діалектики. Йду, промочити горло.
Мр. Бамбертон сказав до свойого окружения:
— Се вищий чоловік, се апостол. Клоню перед ним голову, а проте не скажу з Александром: Якби я не був Бамберто-ном, хотів би бути Перчихіним. Хоча не знаю, чи зміг би він замінятися зі мною.
За годину мр. Бамбертон їхав здобувати нафтові терени і ширити деморалізацію по законах суспільної механіки.
IV. БЛУДНИЙ СИН7
Буржуазний салон. Розмова йде пиняво, мляво, обертаючися коло буденних справ. Врешті один панич — се модно — гіравить-торочихь зібраній китиці цвітів-панночок про нужду, про горе, про алкоголізм, про робітницький емансипаційний рух, про соціально-демократичну програму, про емансипацію жіноцтва і много, много подібних квестій. Фрази його дуже поступові, дуже благородні, а він при тім прибирає ладні пози. Ретор, Демосфен 8, очі горять, палають...
Панночки не слухають його. їм миліше глядіти і відчувати.
Нагородою для вимови юнака була замітка одної з панночок, біленької, як гусочка, яка шепнула другій на вухо:
— Який він гарний...
А при тім як вона гарно спаленіла!..
Мр. Бамбертон прислухається німо потокам вимови, тільки час від часу усміхається. Врешті вичерпався паничеві весь запас води, і млин перестав молоти. Вирятував його мр. Бамбертон і сказав наголос:
— Панство, звольте ласкаво послухати притчі. Товариство голосно згодилося.
— Нікий буржуй мав двох синів. Старший із них був собі звичайний філістер, áurea mediocri.tas * у кожному далі. Молодший не такий. Коли підріс, прийшов до батька і сказав йому таке:
— Отче, я вже повнолітній і маю свій розум. Наділи мене, чим маєш наділити, і пусти мене в світ. Хочу служити суспільності..,
З болем1 серця згодився батько. Пішов юнак у світ і почав служити. Видавав газети. Видавав газету, в якій дуже остро нападав на суспільний лад. Його кличі були могутні, але газета упала. Товариші бойкотували його, бо він не видавав "партійного" органу, а "буржуї" не хотіли читати його газети, бо "партійні" цікавіші. Се ж серйозні противники.
Коли всі грошові засоби минулися, вступив блудний син до револьверового, брукового дневника, де управляється звичайний шантаж і дневникарський розбій. Мусив їсти моральні помиї, що так обильно розливалися по шпальтах дневника, а строгий "господар" редактор приневолював його збирати жолудь-новинки для своїх безрог-читачів. І він їв із того самого корита, що й безроги.
Врешті редакція дісталася під суд, редактор під ключ, співробітники врозтіч. Редактора засудили за вимушення і ошуканство. На "блудного сина" прийшла рефлексія.
— Як то?—думав він.— У мойого батька краще живеться якомусь там конторщикові. Піду до нього, впаду до ніг і скажу: "Отче, я не гідний дальше називатися сином твоїм, прийми мене на остатнього писаря у твоїй конторі".
Як сказав, так зробив. Приходить до батька:
— Отче, я негідний зватися дальше сином твоїм. Прийми мене на остатнього писаря в твоїй конторі.