У вагоні-ресторані Бонд замовив коктейлі "амерікано" і пляшку к'янті. Подали чудові європейські hors d'oiuvres. Тетяна трохи розвеселилась.
— Кумедний тип...
Бонд спостерігав, як вона вибирає закуски.
— Але добре, що він до нас приєднався. У мене з'являється шанс трохи поспати. Як тільки ми повернемося додому, я маю намір не вилазити з ліжка цілий тиждень.
— Він мені не подобається,— мовила дівчина байдужим тоном. — Він некульгурньїй. Я не довіряю його очам.
— Для тебе ніхто не буде досить культурний,— від душі розсміявся Бонд.
— Ти знав його раніше?
— Ні. Але він належить до нашої фірми.
— Як, ти сказав, його звуть?
— Неш. Норман Неш.
— А пишеться Наш? — Вона вимовила окремо кожну літеру.
— Так.
— Сподіваюсь, ти знаєш, що це означає російською мовою? — В очах дівчини майнув подив. —Наш. У розвідці "яаш" —це один із спільників А от "свой" вживається щодо того, хто є одним з "них", цебто належить до ворожого табору. Цей чоловік називає себе "наш". Це—погано.
Бонд іронічно посміхнувся.
— Слухай, Таню, ти вишукуєш надзвичайні причини, аби люди тобі не подобались. Неш — досить поширене прізвище серед англійців. Він абсолютно безпечний і доволі сильний, щоб виконувати своє завдання.
Тетяна відкопилила губу й зосередилася на їжі.
Подали tagliatelli', вино, а потім смачний ескалоп.
— О, яка смакота,— мовила вона. — Відколи я виїхала в Росії, мною править шлунок. Джеймсе, ти подбаєш, щоб я не надто погладшала? Не даси мені обважніти, бо тоді з мене не буде пуття в коханні. Зважай на це, а то я тільки те й робитиму, що їстиму та їстиму, та ще спатиму цілі дні. Ти битимеш мене, якщо я забагато їстиму?
— Звісно, битиму.
Тетяна зморщила ніс. Бонд відчув м'який дотик її литки. З-під сором'язливо опущених вій на нього твердо дивились її великі очі.
— Будь ласка, розплатися,— сказала вона. — Я хочу спати. Поїзд зупинився в Местре, де починалися канали. Завантажена по вінця гондола повільно посувалася дзеркальною поверхнею води до міста.
— Але ж ми наближаємося до Венеції,— заперечив Бонд. — Хіба тобі не хочеться її побачити?
— Це буде тільки станція, Венецію я побачу іншим разом. А зараз я хочу любові. Будь ласка, Джеймсе. — Тетяна нахилилася до нього і обняла його однією рукою. —Дай мені те, чого я хочу. У нас залишилося так мало часу!
Потім знову виникло відчуття маленької кімнати, до якої долинали пахощі моря, що вливалися крізь відчинене вікно. Зсунута завіска пурхала разом з поривами вітру. І знов на підлогу впали дві купки одягу, а на диванчику сплелися, щось шепочучи, двоє тіл. Руки повільно блукали, допомагаючи тілам сплестись у любовний клубок. Поїзд торохкотів на стрілках і, коли він уже в'їжджав під лунке склепіння станції Венеція, з вуст коханців вихопився останній відчайдушний зойк. А поза стінами їхньої манюсінької кімнатки чулося металічне брязкання, човгання багатьох ніг, і все те помалу затихало вві сні.
Падуя. Вінченца. І ось крізь планки жалюзі пробилося золотаво-червоне проміння величного заходу сонця над Вероною. Знов у коридорі задзеленчав дзвоник. Обоє прокинулись. Бонд одягся і вийшов з купе. Сперся на бильце і визирнув у вікно на вже пригасле мерехтливе рожеве світло над Ломбардією. Він думав про Тетяну і про їхнє майбутнє.
Поруч з ним на темному склі виникло обличчя Неша, який підступив упритул, так що його лікоть торкнувся Бонда.
— Гадаю, я засік одного з них, приятелю,— пошепки повідомив він. Це не здивувало Бонда, бо він і сам вважав, що головне має відбутися саме сьогодні вночі.
— Хто він? — майже байдужно запитав Бонд.
— Я не знаю його справжнього імені, та він раз чи двічі вже бував у Трієсті. Щось там пов'язане з Албанією. Можливо, шеф резидентури. Зараз у нього американський паспорт. Вілбур Френк. Називає себе банкіром. Він у купе номер дев'ять, поруч з вами. Не думаю, приятелю, що я помиляюсь.
Бонд зазирнув йому в очі. І знову немов відчинилась заслінка мартена. Червоне полум'я хлюпнулось і згасло.
— Добре, що ви його запримітили. Сьогодні вночі можна чекати сутички. Тепер вам краще триматися поблизу нас. Ми не повинні залишати дівчину саму.
— Я так і думав, приятелю.
Вони пішли вечеряти. То була мовчазна трапеза. Неш сів поруч з дівчиною і втупив очі в свою тарілку. Ножа він тримав, як авторучку, і часто обтирав виделку. Він був такий незграбний, що, потягшись по сіль, звалив Тетянин келих з к'янті. А тоді велемовно вибачився і зробив справжню виставу замовляючи інший келих і власноруч наповнюючи його.
Подали каву. Тепер незграбність виявила Тетяна, яка зненацька перекинула свою чашку. Вона зблідла, дихання її почастішало.
— Тетяно! — Бонд хотів був підвестися. Та капітан Неш прудко підскочив і заволодів ініціативою.
— Дамі запаморочилось,— кинув він. — Дозвольте мені. — Він допоміг їй устати. — Я відведу її назад до купе. А ви подбайте про вантаж і рахунок. Я догляну її до вашого приходу.
— Все гаразд,— запротестувала Тетяна, ледь ворушачи вустами. — Не хвилюйся, Джеймсе, я трохи полежу... — її голова прихилилася Нешу до плеча, а той поклав свою грубу руку дівчині на талію і швидко повів її крізь тісний прохід вагона-ресторану.
Бонд нетерпляче клацнув пальцями, підкликаючи офіціанта. Бідолашна дівчина. Напевне, страшенно стомилася. Як він не зважив на те нервове напруження, що випало на її долю? Він картав себе за егоїзм. Хвалити Бога, що з'явився цей Неш. Незважаючи на всю його незграбність, цього разу він повівся доволі слушно.
Розплатившись, Бонд підхопив важкий чемоданчик і як міг швидко подався до свого вагона. Він тихо постукав у двері купе номер сім. Неш вийшов звідти з пальцем на вустах і обережно причинив за собою двері.
— Вона знепритомніла,— повідомив він. — Зараз їй краще. Ліжка були застелені, тож вона заснула на верхній полиці. Трохи забагато всякого такого для дівчини, хіба не так, приятелю? Га?
Бонд кивнув у відповідь. Тоді ввійшов до купе. Біла рука звисала з-під соболиної шубки. Бонд примостив її під полу шубки, і його вразило те, яка вона холодна. Від Тетяни не долинало жодного звуку. Певне, краще дати їй цілковитий спокій, подумав Бонд і по-котячому безгучно вийшов у коридор.