— Не блазнюй, Дарко. — Бонд ухилився від потиску. — Мій пістолет спрацював, а твій — ні. Ось і все. Краще дістань собі надійнішу зброю. Бога ради, поясни мені, що в біса все це означає? Сьогодні вночі тут пролилося забагато крові. З мене досить. Я хочу випити. Ходімо прикінчимо ту ракію. — І він узяв за руку цього великого чоловіка.
Щойно вони підійшли до столу із залишками вечері, з глибини саду долинув пронизливий крик. Бонд поклав руку на пістолет. Керім труснув головою.
— Невдовзі ми дізнаємося, чому "безликі" вчинили напад,— похмуро пообіцяв він. — Мої друзі зараз це з'ясовують. Гадаю, вони ніколи не подарують мені те, що я прийшов до них сьогодні ввечері. П'ятеро їхніх чоловіків забито на смерть.
— До них цілком могла долучитися й жінка,— зауважив без тіні співчуття Бонд. — Принаймні їй ти врятував життя. Не будь дурнем, Дарку. Цигани усвідомлювали, чим ризикують, коли почали шпигувати для тебе проти болгар. Це була війна банд. — Він долив води в обидві склянки з ракією.
Вони спорожнили склянки одним духом. Підійшов Вавра, витираючи жмутиком трави кінець свого закривавленого кинджала. Він сів і взяв із руки Бонда склянку ракії. Вигляд у нього був цілком задоволений. Складалося враження, що бійка минула для нього надто швидко. Циган весело щось сказав.
Керім пирснув.
— Він каже, що не помилився,— ти мастак убивати. Тепер він хоче, щоб ти взявся до цих двох жінок.
— Перекажи йому, що навіть одної для мене забагато. Як на мене, вони жінки гарні, і він зробить мені велику послугу, якщо оголосить бійку між ними нічиєю. Сьогодні вбито багато його людей, і двійко цих дівчат не завадить, щоб у таборі було більше дітей.
Керім переклав. Циган невдоволено поглянув на Бонда і похмуро промовив кілька слів.
— Він каже, що ти не повинен був просити у нього такої великої послуги. Для доброго бійця у тебе, на його думку, зам'яке серце. Та він зробить те, про що ти просиш.
Не звернувши уваги на вдячну усмішку Бонда, Вавра почав швидко перемовлятися з Керімом. Вони часто згадували ім'я Кріленсу. У словах Керіма відчувалося глибоке каяття, і воно посилювалося, незважаючи на заперечення з боку Ваври.
— Друже мій,— сухо пояснив Керім,— усе це має трохи дивний вигляд. Здається, болгарам наказали вбити Вавру і якомога більше його людей. Вони знають, що циган працює на мене, тож і діяли рішуче — щодо вбивства росіяни не церемоняться. Вони полюбляють масові знищення. Вавра — їхня головна ціль. Я був другою мішенню. Те, що особисто проти мене оголошено війну, я ще можу зрозуміти. Але тебе вони нібито не повинні були зачіпати, їм детально описали твій вигляд, щоб уникнути помилки. Аж дивно. Мабуть, вони не хочуть дипломатичних ускладнень. Хто знає... Напад було добре сплановано: вони дісталися на верхівку пагорба кільцевою дорогою і спустилися вниз, не запускаючи двигунів, щоб ми нічого не почули. Це місце безлюдне, і поліцая тут не знайдеш на милі довкола. Я шкодую, що недооцінював цих типів. — Керім мав вигляд нещасної людини, яка заплуталась у власних проблемах. Здавалося, він обдумує якесь рішення. — Вже північ. Ось-ось має приїхати "роллс". Перед тим, як дістатися до ліжка, я повинен ще дещо зробити. Час залишати циган — до сходу сонця їм іще чимало треба зробити. Тіла треба перевезти до Босфору, та й мур слід закласти. До ранку не повинно й сліду лишитися від цих неприємностей. Наші друзі бажають нам усього найкращого. Вавра каже, що ти повинен ще повернутися сюди, і що Зора й Віда — твої, аж поки впадуть їхні перса. Він не звинувачує мене за те, що сталося. Каже, щоб я й далі присилав йому болгар. Сьогодні забито десять. Він хоче ще більше. А тепер потиснімо йому руку й ходімо геть. Це все, чого він хоче. Ми —добрі друзі, але ми — "гаджос". І я припускаю, що він не хоче, щоб ми бачили, як його жінки плачуть над своїми загиблими.
Керім простяг Ваврі величезну руку, той узяв її, затримав у своїй, не меншій, тоді поглянув Керімові в очі, і на мить його шалені очиська потьмяніли. Потім він обернувся до Бонда. Долоня його була суха й тверда, але водночас і м'яка, як лапа у великого хижака. І знову його погляд потемнів. Він відпустив руку Бонда, швидко, але рішуче сказав щось Керімові, повернувся до них спиною і попростував углиб саду.
Ніхто з його людей не дививсь, як Керім і Бонд пролізли крізь пролом у мурі. За кілька ярдів навпроти входу до кафе на них чекав "роллс". Поруч із шофером сидів якийсь молодик.
— Це мій десятий син,— показав на нього рукою Керім. — Його звуть Борис. Думаю, сьогодні він мені знадобиться. Юнак обернувся і сказав:
— Добрий вечір, сер.
Бонд упізнав у ньому одного з клерків, що працювали на складі. Він був такий самий темний та худий, як і старший клерк, і очі в нього були теж блакитні. Машина рушила з гори. Керім звернувся до шофера англійською мовою:
— Біля площі Іподрома є одна маленька вуличка. Як тільки дістанемося туди, поїдемо повільно. Я скажу, де зупинитись. У вас є форма і обладнання?
— Так, Керіме-бей.
— Добре. Натисни на газ. Час уже бути в ліжку
Керім відкинувся на сидінні, дістав сигарету й закурив. Бонд позирав на темні вулиці і дійшов висновку, що брак вуличних ліхтарів — певна ознака бідних кварталів.
— Вавра сказав,—нарешті урвав мовчанку Керім,—що над нами обома смерть розкинула свої крила. Він попередив, щоб я остерігався сина снігів, а ти маєш остерігатися чоловіка під владою місяця. — Керім жорстко засміявся. — Вони завжди говорять отакі дурниці! Та він пояснив, що Кріленсу до тих двох чоловіків не належить. Це добре.
— Чому?
— Тому, що я не зможу заснути, доки не вб'ю цього чоловіка! Я не знаю, чи те, що сталося сьогодні вночі, має якесь відношення до вас і вашого завдання. Мені байдуже. Війну мені оголосили з інших причин. Якщо я не вб'ю Кріленсу, то з третьої спроби він таки вб'є мене. Тож ми зараз ідемо, щоб підтвердити призначену зустріч із ним у Самаррі.
Розділ 19
ГУБИ МЕРІЛІН МОНРО
Автомобіль мчав безлюдними вулицями, поминав тінисті алеї, мечеті й зачаровані списи мінаретів, що проштрикували небо, в якому урочисто сяяв місяць у три чверті. Маршрут пролягав уздовж зруйнованого акведука і далі бульваром Ататюрка на північ повз закритий вхід до Великого базару. Біля колони Константина машина повернула праворуч, пробралася вбогими звивистими вуличками, що смерділи сміттям, і нарешті, виринула на відкритий простір декоративної площі, де колони з трьох каменів націлилися в усіяне блискітками небо, мов батарея космічних ракет.