Бонд затримав ліву руку в повітрі й схопив найближчу пляшку ракії. Він налив собі ще півсклянки й заходився їсти правою рукою. Рагу було смачне, але дуже гаряче. Занурюючи в таріль пальці, Бонд щоразу кривився. За столом усі спостерігали, як вони вдвох їли, а час від часу стара жінка залазила своїми пальцями в таріль із тушкованим м'ясом, вибирала для Бонда ласий шматочок і передавала йому.
Коли вони доїли цю страву, між Бондом і Керімом поставили срібну вазу з водою, в якій плавали пелюстки троянд, і подали чисту лляну серветку. Бонд помив пальці й масне підборіддя, обернувся до господаря і шанобливо виголосив коротку подяку, яку переклав Керім. За столом щось протуркотіли. Найстарший циган уклонився Бондові й заявив, що ненавидить усіх "гаджос", крім Бонда, якого він гордий назвати своїм другом. Потім різко плеснув у долоні, всі підвелися і почали зсувати лави навколо танцювального майданчика.
— Як ви себе почуваєте? — поцікавився Керім. — Вони мають намір випустити на ринг цих дівчат.
Бонд схвально кивнув головою: він тішився вечором. Сцена була водночас і гарна, й жахлива — місяць лив срібне світло на гурт людей, що лаштувався на лавах. Раз у раз миготів блиск золотих прикрас. Дерева, наче вартові, виструнчились у своїх чорних сукнях із тіні на сторожі нічного спокою.
Керім підвів Бонда до лави, де самотньо сидів ватаг. Вони посідали праворуч від нього. Чорний кіт із зеленими очима повільно пройшов терасою і приєднався до гурту дітей, які поводились вельми сумирно, так ніби хтось мав ось-ось прийти на майданчик для танців і дати їм урок. Кіт почав вилизувати собі груди.
Під високим муром заіржав кінь. Двоє циганів поглянули через плече у той бік, наче переклали на людську мову кінський погук. З дороги долетів сріблястий розсип велосипедного дзвоника; певно, хтось спускався з пагорба.
Тишу, що стелилася землею, розітнув металічний звук засува. Брама в мурі відійшла назад, і двоє дівчат, що плювались й дряпались, мов розлючені кішки, покотилися по траві всередину людського кільця.
Розділ 18
ГОСТРІ ВІДЧУТТЯ
Це лементування урвав голос ватага. Дівчата неохоче розчепились і стяли обличчям до нього. Циган почав говорити грубим, обвинувальним тоном. Керім, прикриваючи рукою рот, перекладав Бондові:
— Вавра каже, що це — великий циганський рід, а ці дві приносять у нього розбрат і чвари. Він каже, що серед своїх немає місця ненависті, вона може бути лише до людей чужих. Ненависть, яку ці дві породили, слід викорінити, щоб рід знову міг жити мирно. Вони повинні битися. Якщо ту, котра програє, не заб'ють, її виженуть звідси назавжди. А це — те саме, що й смерть. Поза табором ці люди в'януть і помирають. Вони не можуть жити в нашому світі. Це все одно, що примушувати дику тварину жити в клітці.
Слухаючи Керіма, Бонд розглядав двох вродливих, застиглих у повній готовності розлючених тваринок. Обидві вони були по-циганському темні, з цупкими чорними косами до плечей, однаково вдягнені в ганчір'я, що викликало асоціації з порваними, здебільшого поштопаними й залатаними коричневими сорочками в негритянському гетто. Одна була більша й видимо сильніша за другу, проте мала дуже похмурий вигляд і тупий погляд, до того ж її навряд чи можна було назвати прудконогою. Це була гарна, схожа на левицю дівчина з млявими, червоними лютими очима, обрамленими важкими повіками. Вона стояла впевнено і нетерпляче слухала ватага. Оця й має перемогти, подумав Бонд, вона на півдюйма вища й, безперечно, дужча.
Коли ця дівчина була левиця, то друга — пантера. Гнучка й швидка, з хитрими очима, які не дивилися на ватага, а бігали навсібіч, щось прикидаючи й оцінюючи, і її руки, які вона взяла в боки, нагадували пазурі. М'язи на її досконалих ногах мали чоловічий рельєф. Перса маленькі і, на відміну від великих грудей у другої дівчини, ледь здіймалися під порваною сорочкою. Вона має вигляд злої малої сучки, подумав Бонд, і, напевне, завдасть удару першою. І взагалі, ця куди спритніша за свою суперницю.
Він помилився. Щойно Вавра мовив останнє слово, як велика дівчина — її звали Зора — щосили хвицнула ногою, навіть не цілячись, влучила суперниці просто в живіт і, як тільки та похитнулася, завдала їй нищівного удару кулаком у голову, її супротивниця незграбно простяглася на кам'яній долівці.
— Ой, Відо! — заголосила жінка з натовпу.
Та їй не варто було так непокоїтись. Бонд бачив, що Віда прикидається — очевидно, тільки переводить дух. Коли Зорина нога цілилася в її ребра, очі в неї зблиснули під зігнутою для захисту рукою. Ту ж мить дівчина схопила суперницю за щиколотку, а головою, мов гадюка, вдарила їй у підйом. Зора завила від болю й оскаженіло смикнула назад ногу. Пізно. Пантера звелася на коліно, потім на весь зріст, все ще тримаючи в руках ногу ненависної суперниці. Вона підіймала її вгору доти, доки й друга Зорина нога втратила опору, і дівчина всією вагою гепнулася долі. Віда заревіла, мов звір, і накинулась на суперницю, дряпаючи й роздираючи її нігтями.
О Боже, яка страшна жінка, здивувався Бонд. Поруч із ним чулося напружене дихання Керіма, що із присвистом вихоплювалося крізь його зуби.
Левиця захищалася ліктями, колінами і нарешті спромоглася ногою збити з себе Віду. Заточуючись, вона зіп'ялася на ноги й відступила, її губи відкривали разок гострих зубів, сорочка шматтям звисала з гарного тіла. Вона зразу ж пішла в наступ, прагнучи схопити руками суперницю, але менша дівчина відскочила вбік. Зора схопила її за комір сорочки і розірвала його. Але Віда блискавично нагнулася під випростані руки, і її кулаки та коліна заходились молотити тіло напасниці. Цей клінч був помилкою. Дужі руки зімкнулися навколо неї і обручем затисли Відині руки далеко внизу так, що ті не могли дістати до її, Зориних, очей. Повільно й методично Зора посилювала свій натиск, тоді як Відині ноги і коліна безпорадно молотили внизу.
Бонду здалося, що настав час перемоги більшої дівчини. Все, що їй треба було зробити, це навалитися на суперницю всією вагою свого тіла. Тоді її голова вдариться об камінь, і Зора зможе робити з нею все що завгодно. Та зненацька велика дівчина почала верещати. Бонд помітив, що Відина голова припала до персів суперниці, а її зуби несамовито кусають м'яку плоть. Зора розімкнула руки, сподіваючись схопити Віду за волосся і відтягти від себе. Та вивільнені руки Віди тепер почали дряпати Зорине тіло.