Ceci послідні слова сказані були до ордонанца, котрий як стій вийшов з канцелярії.
Івась Новітний під час тої веселої бесіди пана керкермайстра стояв на місці, не кажучи нічого, тільки очима поводив за кождим рухом Куфи, немов причарований. Його лице набрало якогось отуманілого, непритомного виразу, немов холод, тривога, встид і все, що тут бачив і чув, прибило, приглушило на хвилю його чуття. Він, очевидно, не зовсім розумів бесіду керкермайстра, але деякі частки її западали йому в голову, мов Острі клинні, витесані з холодного леду. "Дубова каша і солом’яна постіль",— що се значить? Він не чував ніколи таких слів, але йому наперед уже лячно було їх скритого значіння. Правда, лиха й досі зазнав він чимало,— ох, як чимало,— але все то лихо тепер немов щезло в його молодій пам’яті, — ні, не щезло, провесніло, розсвітилося якось, стало немов принадне, веселе, тепле, радісне против того, що досі бачив, і против того, що мелькало перед його обмертвілою уявою в темній, а зовсім близькій будущині. "Дубова каша" — що се таке? Чи то справді така страва, чи тут, може, дубовими палицями б’ють? "Солом’яна постіль" — хіба ж я раз спав на соломі? Але тутка се мусить бути щось страшного, коли аж сей лячний пан мене нею пуджає!" Такі думки шибали по Івасевій голові, і він не мав на них ні відповіді, ні роз’яснення, ні відради ніякої, окрім одної думки: "Чень же я тут не згину! Чень же бог дозволить ми видобутися відси!"
В тій хвилі прийшов ордонанц і, не кажучи й слова, взяв Івася міцно за плече і потяг до сіней. Там стояли вже два арештанти в коротких сірих куртаках з грубого сукна і в брудних штанах полотняних. їх лиця не мали на собі й сліду крові,— були якісь бронзові, немов покостовані зверху, і цвітом своїм нагадували найборше небілену, припорошену і пожовклу стіну. Вони зареготалися, побачивши коминарчика, немов малі діти, коли побачать нову, невидану ще ляльку,— а прецінь се були вже не молоді чоловіки.
— Цувакс, цувакс, коминар на цувакс прикнав,— говорили вони між собою серед сміху, але так, щоби за дверми коритара почули прочі арештанти.
— Ходи до кухні, сказав один з них Новітному,— там ще є троха окропу, то тя так обзолимо, що не то чорна фарба, але й десята шкіра з тебе злізе!
Арештанти знов зареготалися за тим грубим дотепом. Івась тривожними очима поглянув на ордонанца, що стояв за ним, але той немов не чув тої бесіди, тільки крикнув:
— Prędko, złodzieju jeden z drugim, prędko!*
Івася обхопила думка, що "ану ж вони мене неправду обзолять",— він хотів щось казати, просити, але не було часу. Арештанти вхопили його під руки і помчали з ним, мов вовки з ягнятем, щодуху до кухні.
Але Івасів страх перед обзоленням був дармий. Арештанти жартували. Вони обмили його зовсім "по-людськи" теплою водою і привели до сіней, де ждав ордонанц. Тільки ж Івасеві не стало через то легше. Що се значить: "цувакс"? Що то за назва, і чому, за що вони так назвали його? Якою се бесідою говорили вони до себе в кухні? Він слухав, розумів деяке слово, а що і про що говорили, того зовсім не знав. Ану-ко, як йому прийдеться жити між подібними людьми, котрих бесіди він не буде розуміти... Вони можуть хто знає про що говорити, можуть змовлятися, щоб його задушити вночі, бо що то, злодії,— їм все одно! А він не буде Знав нічого! Холодна дрож пробігла по тілі Івася. Він вічно буде в страсі і тривозі, він не зможе жити між такими людьми! Господи, що станеться з ним?.. Він з розуму зійде, смерть собі зробить!.. Стривожена думка його не находила границь, не стрічала опори і перла в непроглядну пітьму. Івась дрижав, мов у лихорадці, і, стоячи перед Куфою, не видів ні його, ні других арештантів, ні писаря, що списував його признаки, ні канцелярії, нічого. Йому все лиш снувалися поперед очі мертві, гидкі лиця злодіїв, оживлені хіба злорадним, диявольським сміхом, бриніли в вухах їх заказані незрозумілі слова та страшні розбишацькі дотепи.
Куфа тим часом розглядав спис арештантів, щоб знати, до котрої казні намістити нових.
— Ja by phosit do jaki pohziondni...*— заговорив жид і не докінчив.
— Dać ich razem na 27,— закомендерував Куфа,— a temu (вказав Новітного) — aresztanckie ubranie,— w takim przecież nie można!*
Івась не чув нічого. Він отямився ажень, коли знов узято його за плече і поперто за двері, через сіни і вузьким проходом горі темними сходами.
"Як ту темно, як ту темно!" — думав собі Івась, обзираючися по довгім вузькім коритарі тюремнім. Темнота обхопила його при вході на коритар, і йому стало страшно. Йому знов по голові перемигнула думка, що оце він зажива йде в домовину, а хоть старався насилу вмовити в себе, що прецінь вина його ще не така велика, що він відсидить своє і вийде, буде свобідний, буде знов міг вільно ходити по світі, по вулиці, котру крізь сніговійницю ледве видно було з вікна коритара, буде рушатися, куди і як сам схоче, не чуючи на кождім поступі над собою бистрого ока поліціянта,— то прецінь неясне, тупе чуття безнадійності не покидало його, ворушилося, мов схована гадюка, на дні його серця і все немов шептало йому:
"Ніколи! Ніколи! Ніколи! Вже не побачиш свободи, не будеш гуляти по вулиці, не почуєшся вільним від зіркатого ока вартового! Світ пропав для тебе! Живий у могилу! Живий у могилу!"
"За що ж? — ворушилося питання в Івасевій голові,— Хіба я так страшно завинив? Хіба нема більших злодіїв, розбійників, а й ті сидят, відсиджуют і виходят? За що ж мені пропадати?"
Безнадійні голоси стихали в Івасевій душі, йому ставало легше, він поглядав спокійнішим оком здовж коритара, немов хотів затямити собі якнайдокладніше його вигляд. Та ніщо там було й тямити. Голі сірі стіни і склеплена повала — все то тонуло в тіні і немов здавлювало око. По обох боках коритара дверці, дверці, дверці — чорні, то зовсім покриті грубою залізною бляхою, то лишень навхрест переперезані грубими штабами; у дверцях малі віконця на кілька квадратових цалів завбільшки, забиті бляхою, продіравленою, мов дуже рідке решето, та й ще до того позапирані залізними дверцями, а збоку кождих дверець огромна залізна колодка,— ось що бачив Івась, розглядаючи коритар, а більше нічого. З-за дверець не видно й тіні, не чути й голосу, немов там пусто або мертво, мов у гробах,— а прецінь самі мури пожовклі та холодні, бачилось, виразно розповідали Івасеві, кількото горя, сліз і сердечної муки вони ховають за собою, кілько-то людського життя вони погребли, кілько дорогих сил пожерли і виссали, кілько надій розбили, кілько втіхи отруїли розпукою, кілько чесних людей поробили злодіями! Та що з того, що мури ясно говорять? Їх мову може зрозуміти тільки той, у кого серце чисте і думка невинна,— але її не могли порозуміти ні тоті поліціянти, що, сміючись, походжали по коритарі та покрикали голосно, коли в котрій казні арештанти силувалися прутиком отворити віконце в дверях казні,— ані той ключник, що, побренькуючи ключами, надійшов ід арештантам і сейчас узявся перешукувати та перетрясати їх кишені, капелюхи, чоботи, убрання — все до сорочки, до голого тіла. За чим він шукав? За всім! Арештантові невільно нічого мати з собою "зо світу",— передовсім не вільно мати ножа, тютюну, сірника, олівця, паперу, грошей,— ну, сказано, ніякого подріб’я, котре на світі чоловік носить при собі і котрого ціни належної навіть не знає. Довго тривала ревізія. Пан ключник Панило був дуже острий чоловік, котрому військова субординація в’їлася в тіло і кості. Кождого арештанта він уважав за свого особистого ворога, котрий вічно старається скривати перед ним якісь тайні небезпечні замисли і котрого, проте, треба пантрувати, як ока в голові,— а особливо треба добре обшукати, щоб не вніс із собою до казні нічого "недозволеного". Арештантів з "нижчих верств" — селян, ремісників, злодіїв — він трактував як псів, комендерував ними, лютився, кляв, а часом і бив, для "вищих" був понурий і маломовний, бо вони любили супротивлятися, доказувати якісь "свої права", а навіть, скоро що-небудь, ішли жалуватися до керкермайстра, і як мали у керкермайстра гроші, то не раз навіть виходила їх правда, а ключник діставав "носа". Се були для нього найприкріші хвилі, після котрих не раз кілька день Панило був зовсім "дикий" — сварив, кричав, гримав дверми, бив злодіїв і проклинав всіх і вся на чім світ стоїть. Дістатися на перший поверх, під Панила, злодії вважали великою карою, великим лихом для себе. Се добре знав і Завадовський, котрий аж поблід, коли почув, що керкермайстер назначив їм казню 27.