Іван з Буджака

Страница 2 из 2

Маркович Дмитрий

Серед такої мертвої тиші почувся стогін, спочатку легкий, здавлений; далі стогнання робилися дужчими, і по порожніх коридорах розітнувся болісний жіночий крик...

Арештанти посхоплювалися... Стогнання й болісні крики та ридання все дужчали... Почувся брязкіт ключів, відімкнули колодку, відсунули засув, далі почулись ступні, крик часового: "Єфрейтор"; потім знову сквапливі ступні, знову стукіт дверей — і проз камеру засуджених, прямуючи до больницї, щось понесли, але це "щось" стогнало якось здавлено болісно...

Іван перший почув цей крик: він завмер, прислухаючись; блідий, з блукаючими очима він стояв коло стіни. Такого крику він не чув ще на своїх рідних степах... Поле, степ — його хата і колиска — таких мук і такого стогону не давали йому ні разу підслухати: ні лихий вітер, ні хуга, ні тічки вовків, ні слабий або помираючий чабан так не стогнуть; такі муки, мабуть, тільки у людей в городах та селах... Всі арештанти стояли або сиділи мовчки: дячок, що судився за розбій, молився; два цигани сиділи карачки, уткнувшись у землю; конокрад витирав рукавом мокрі очі,— всім була ясна драма, що мигнула перед ними, всі вони були або жонаті, або були у їх сестри, і всім живо уявлялася рідна хата, мати, жінка або сестра, що мучиться, крики, стогін, потім плач новонародженої дитинки і спільна радість. Всі мовчали, всі знали, що таке діється у стінах тюрми в цю темну, осінню ніч... А Іван не знав... Тільки чомусь тепер, в цю хвилину, він почував себе тяжко нещасним. Перед ним як на долоні промигнуло його минуле: голод, холод, пропасниці, нужа, що заїдала його в дитинстві: він навіть почув холод і біль у ногах — так живо згадалось йому босе, голе дитинство...

— Що ж то тепер? Чи вже родила? — промовив дячок після довгого мовчання.— Хлопчик чи дівчинка?.. Ну, та завтра дізнаємось,— закінчив він.

— Бідолашна! Вона, братці, мабуть, з благородних... Я мигком бачив її в прачечній: бліда, тоненька така... Мабуть, з благородних...— глибокодумно сказав конокрад.

— Та й не чуть за віщо... Сидить в "секреті". Кажуть, на Сибір піде... То-то їй буде горя!.. Холод, сніг, з дитинкою — і без грошей...

— Ну, вже в Сибір без грошей і не думай! З голоду опухнеш, як собака пропадеш: "порціонні" — в кишені у "партіонного" 2; в пересильних тюрмах теж не мед... Одно слово, без грошей — лягай та й помирай,— розказував утікач із Сибіру — Непомнящий.

Довго ще балакали арештанти про нового чоловіка, а найголовніше про Сибір, про лихо в дорозі, на етапах, у пересильних тюрмах; напослідок усі заснули і все затихло в тюрмі.

Тільки Іван не спить: він лежить з розплющеними очима, уткнувшись у стіну, йому все чується стогін і болісний крик, а перед очима півтемрява. І ввижаються йому ліси безкраї, сипкі сніги глибокі, а серед їх жінка — слаба, бліда, з дитинкою на руках...

Вранці в тюрмі піднялась метушня та клопіт; день етапний, треба одежу видавати, треба спорядити, закувати, написати списки, по списках провірити —-багато роботи!

В шість годин уранці черговий покликав Івана в кузню, униз. Івана закували в кайдани по руках і по ногах, обголили півголови, видали новий сіряк з дзвінковим тузом на спині, шапку, підкайданники: йому довгий шлях, його просто в Сибір на каторгу ведуть. Блідий, як мертвий, з сухими губами й очима, що горіли як у пропасниці, увійшов Іван у контору.

— Чого лізеш? — спитав конторщик.

— До смотрителя,— ледве чутно промовив Іван.

— Ти чого? — обернувся до його смотритель.

— До вас... Уночі... дитинка...— почав, запинаючись, Іван, ледве дишучи.

— Ну, так, дитина вночі вродилась. Ну, а тобі що до того? Чи не твоє? — з сміхом сказав смотритель.

— Ні, не моя. Дитина... Сибір... Отут у мене черес (не дивлячись на смотрителя, він почав здіймати шкуратяний пояс). Тут є гроші — нехай дитині. Мале... голе... мати нездужає,— виказав разом Іван і сквапливо, нескладно, ледве дишучи, увесь залитий потом, подав смотрителеві черес, а з нього випало декілька монет... Потім Іван швидко, хапаючись, повернувся й пішов у камеру, важко ступаючи і брязкаючи кайданами. Смотритель, конторщик і москалі стояли мовчки, здивовані: вони не розуміли цього.

Увійшовши в камеру, Іван зупинився на порозі і скинув поглядом на всіх товаришів. Мені дячок потім розказував, що Іван так подививсь на їх, неначе йому об'явили помилування і він от-от зараз вийде на волю й вернеться у рідний степ — до своїх овець і собак: добрий, теплий вираз світився в його погляді, а на питання товаришів — чи не виходить він на волю,— Іван тільки всміхнувся: це була перша усмішка його в тюрмі.

Години через дві ворота широко розчинилися і з їх вийшла юрба арештантів і вартових, і довго потім виднілися штики, а посеред сіреньких людей вирізнявся наш високий, могучий Іван — "запеклий злочинець", Іван з Буджака. І в далеку дорогу він пішов, як і перше, з піднятою головою...