— А ти стріляєш? — спитав Галкін.
— Колись я був завзятий охотник.
— А я сього і не знав; чом же ти давно не сказав; я б тобі роздобув зараз рушницю... У Лиштви єсть зайва. Я пошлю до його. Тут на глупівських болотах сила дичини.
— Сьогодні знов у нас репетиція? — спитав Горовенко.
— Здається.
Горовенко глянув вбік, щоб не стрічатись з поглядом Галкіна.
— А від Лоріса ні одвіту, ні привіту,— сказав трохи згодя Горовенко.
— Нема.
— Певно, що і не буде... і відтіля нічого?
— Нічого.
— Замовкли щось...
— Гольдемберг багато нашкодив 78.
— Не втерпів дияволів жидюга,— різко проговорив Горовенко.
— Не то, що не втерпів, мені здається він збожеволів...
— Добре збожеволів,— перебив його Горовенко,— прочитайте, як гладко, як логічно він показує.
— По тому ще не можна судити... Треба самому чути і бачити чоловіка... Я інак не розумію, що він з глузду зсунувся. Здоровий чоловік на таке б паскудство не пішов.
VIII
Ще двічі Наталя грала в спектаклях і раз співала в концерті.
Горовенко не перечив вже їй ні в чому і мовчки ходив за нею в театр. Його наче що пригнітало. Ярмарок скінчився, і життя в Глупові пішло своєю сонною чергою.
Горовенко став щодня ходити на охоту. Раз, вернувшись увечері додому, він побачив світло у своїй кімнаті. Там з Галкіним сидів якийсь незнайомий йому чоловік. Галкін зараз вийшов з хати. Цілу ніч незнайомий просидів з Горовенком і чуть світ поїхав від його.
— Хто в тебе був? — питала жінка.
— То старий товариш мій; вмісті були в університеті... їде з Криму; лічився там усе літо; так завернув до мене.
— Хіба він знав, що ти тут?
— Хтось з ломаківських написав йому. Горовенко взяв швидше рушницю і поплівся в поле. "Ну, от тобі і робота,— думав він, ідучи шляхом,— що
ж се за робота: писати статті задля "Народної волі"! Та се на один вечір робота.— Сиди, кажуть, і жди... в сьому році вже нічого не сподівайся. Як бачу, так, мабуть, вже мені нічого сподіватись ні звідкіль. Думав, покличуть туди, там яке діло загадають... аж от що: сиди та жди... "ти нам згодишся в свою пору". Коли то та пора буде? Ні, не приходиться мені сидіти, згорнувши руки... тепер... треба щось самому гадати".
Увечері він пізно вертався додому. Він вельми втомився і, щоб швидше прийти, пішов через сад. В домі горіло вже світло. Горовенко став супроти дома, обперся на рушницю і глянув в вікно. Наталя ходила по залі з Ганусенком.
— Ой! — скрикнув Горовенко, вхопив рукою за лівий бік і пішов в дім.
Наталя сердечно стріла його.
— Ти втомився, Юрасю! — сказала вона, цілуючи його.— Ляж спочинь, поки чай, а може, обідатимеш? Страва гаряча.
— Ні, я не хочу нічого,— відповів він,— тілько полежу трохи. Поставивши рушницю в кутку сіней, Горовенко пішов
прямо в свою хату... Зайшовши поздоровитись з Ганусенком, він сів на ліжко, підпер голову долонями і загадався. Через кілька хвилин почала боліти голова, щось здавило в горлі; на всього його спустилась якась невидима сила, але важко тяжка сила, з-під котрої не міг він вислобонитись, а котра не давала йому ні мислити, ні чувствовати нічого, кромі важноти сеї сили... в грудях стисло; дихати важко.
"Отеє я застудився так,— прийшло на думку Горовенкові.— Треба лягти". Він встав, щоб скинути чоботи, але голова закрутилась, він швидше спустився на ліжко... Не то сон, не то забуття найшло на його. Минуло з півгодини. "Ой!" — скрикнув він і прокинувся... Йому було і страшно і бридко! Йому здалося, що Наталя ціловалася з Ганусенком; він сам своїми ушми чув, як вони ціловались... Він підскочив з ліжка. "Ні, ні!., сього не може бути!.. Ні! щоб вона проміняла мене на отого дурного шолудивого Танусенка! Ні!.. Ой, Наталю, Наталю, як же я тебе люблю і як ти вразила мене отими своїми спектаклями... на... користь... Господи!... тьфу!...— злість підступила під серце.— А все отеє з того, що нема у неї характеру: голова у неї світла, серце добре, ніжне, а сили волі нема!.. Живе вона більш чувством, серцем, ніж розумом... Підбити її не довго... спершу пообіцяє вона, а тоді вже думає... Ну що ж! Тепер вже не рано; в такі літа вже не виховаєш, не переробиш характеру... Буду мириться з сим, аби вона любила мене.." Вона ж знає, що у мене, крім її любові, нічого вже нема... Ні, вона любить мене: се така нісенітниця приверзлась мені".
Горовенко вийшов в залу. Усі троє сиділи за чаєм: Горовенко обняв жінку і поздоровив Ганусенка.
— Вбили що? — спитав сей.
— Гуску застрелив.
— Коли ж їстимемо її?
Горовенко строго глянув на його; ніби хотів сказати: "Тебе ніхто не просить".
— Хоч і завтра,— відповіла Наталя.
Горовенко глянув і на неї; хотів всміхнутися, та усмішка замерла у його на лиці.
Ганусенко скоро попрощався. Юрко став ходити по хаті, потім здавив голову руками, наче що згадав, і сів на канапі. Через хвилину він знов встав, сів біля Наталі, обвів її шию своєю рукою і довго дивився їй в очі.
— Чого ти так дивишся на мене? — спитала Наталя. Юрко притис її до серця і, кріпко поцілувавши, спитав:
— Ти мене любиш?
— Наче не знаєш...
— Знаю, знаю... Ех, коли б можна з сього гаспидського Глупова куди поїхати! — вирвалось з уст Горовенка.
— Мабуть, не скоро... От хвалений Лоріс: більш півроку ніякої відповіді.
— А тобі не огид отсей Глупів, Наталю?
— Я привикла до його... "Привикла",— подумав собі Горовенко.
— Привикла! кажеш ти,— говорив він далій,— а якби прийшлось виїхати, лсалковала б чи ні?
— Може б, за чим і жалковала.
— За чим же?
Наталя нагнулась підняти хустку з долівки і відповіла;
— Та от за садом жалковала б.
Минула Покрова. Після кількох дощових днів знов прояснилося і наступила незвичайно тепла, ясна година. В саду знов знайшлося діло: треба позакопувати на зиму виноград, а поки морози, треба його підрізати, заготовити ямки. Треба походити коло квіток.
— Се добре, що ти працюєш в саду,— говорив Галкін Юркові,— а то глянь, який ти став, як змарнів...
— Хіба?
— Подивись в зеркало: пожовтів, лице обвисло; кожа та кості; наче ти вилежав місяць... Ти таки справді нездулсаєш... я( бачу.
— Ні, тату, я здоров.
— Говори кому другому, а не мені.
Галкін хотів повести с зятем щиру розмову про його здоров'я, про його душевний стан, та, на лихо, його розмову перебили чужі люде. Прийшло два мужики і баба просити рятунку: в одного нездужала дочка, а двоє тих просили в позичку грошей.