А в хаті між батьком і дочкою ішла така розмова:
— Не слід би тобі, Наталю, грати; хіба ти не бачиш, що Юркові се не подобається; я радив би тобі кинути.
— Не можна, татусю! Коли б тілько ви знали, як мені хочеться грати! Так хочеться, що і сказати не можна...
— То хоч би в кращій пієсі... хоч би не на таке діло...
— Се ще краще, татусю! Особливо тепер, коли пішов до міністра Юрків лист. Міністр, певно, запитає про Юрка поліцію; а Пухно, бачучи, що я граю...
— Цить! — перебив її отець.— Не виривайся з сим! Зрозумій, що се хула на твого чоловіка!.. Та знаєш ти, що коли б він вчув твої слова... що б він сказав? Послухай, доню! — заговорив він знов ласкаво.— Покинь се діло, не сердь Юрка.
— Татусю! я вблагаю його, він не сердитиметься... ось побачите — сам піде в театр... я зараз вблагаю його.
— Ні, вже краще сьогодня не нагадуй йому про се діло... Бачу я, що ти мало знаєш свого чоловіка! Стережись, щоб з сього пива не вийшло якого диза...
На другий день знов зібралась репетиція, на місто Лиштви головиха привела секретаря думи. Горовенко всю репетицію просидів у хаті, не спускаючи очей з ланки та з Ганусенка.
— Юрасю! серденько! — говорила Наталя, цілуючи свого чоловіка.— Ти вже не сердишся на мене? Ні?
— За що?
— Що я граю! Коли хоч, я покину. .
— Се буде приневолювання... я не хочу нікого, а тим паче тебе, неволити.
— Значить, ти не сердишся.... а в театр підеш, як я гратиму?
— Піду, але з умовою: не сидітиму між публікою, а за кулісами.
— Добре, добре... хіба мені не все одно; де хоч сиди; аби я знала, що се ти тут. От дякую, тобі за се.— Вона його жарко поцілувала, а він чогось зітхнув.
Прийшло Семена: наступив ярмарок. В Глупові тиск народу! З самого ранку жидки снують з одного заїздного двора у другий, розносячи в узликах на показ крамарям від панів льон, пшеницю, вовну. На майдані коло коней циганять задніпровські жидки, цигани з Волощини72 і ремонтери з Московщини 73: округ стоїть крик, гомон, галас. Глупівські пані переходять з одної крамниці в другу, вибирають на вечір в театр своїм донькам кружево, рукавці, стрічки.
— Отся стрічка і гарна, і добротна, і широка, та чи буде к лицю Галі? — питає голосно сама себе якась пані.
— Буде к лицю, якраз к лицю буде,— завіряє її крамар, жидок з Бердичева.
— Хіба ти знаєш мою Галю, що завіряєш так?
— Ну що ж, що не знаю!'Нащо знати? Се така стрічка, що хоч кому до лиця буде... От примірте до себе.— Жидок приложив коробку з стрічками до грудей пані.— Ай вай! Як хороше!.. Просто — а! Якби ваш пан побачив, як вам до лиця! Ай вай! Наче не ви; наче молода панянка.
Пан купує стрічку...
Увечері почався спектакль. Горовенко не спускав очей з жінки. З театра головиха позвала до себе вечеряти усіх акторів і чимало гостей.
— Наталю! — говорив Юрко своїй жінці.— Ходім додому, в мене голова болить...
— Як же таки се можна: головиха так просила, а ми не підем... вона ж розсердиться.
— Так іди сама.
— Де-таки се видано, щоб серед ночі самій ходити... Та і там усі люде будуть як люде, я одна, ні вдова ні дівка.— Горовенко більш не змагався і пішов. На вечері він перекинувся кількома словами з знайомими і пильновав, як Ганусенко вився біля Наталі, наче пчола біля квітки. Горовенко чув, що його щось шарпає за серце: може, ті речі, котрі ходили округ його.
— Вам земство припоручило мости перемостити? — питав голова в одного земця.— Які палі ставитимете?
— Положено дубові.
— Положено — звісно; але се одні вигадки, можна наполовину; одну дубову, дві соснових: а я б доділив вам з свого лісу такої соснини, що всякого дуба перестоїть.
— Добре! Заходьте завтра, поміркуємо.
Горовенко сплюнув і перейшов у друге місто.
— Добре я продав свою вовну: купців наїхала сила; ціни високі, з рук рвуть... в один куль подивились— а до останніх і не доторкнулись!.. А там, знаєте, було всяково: прикажчик понапихав усередину і обніжків і всячини... хо, хо, хо!.. Усе пішло за перегон...— хвастався один пан другому.
— Поталанило вам, а от мені не веде з льоном, бракують усе... кажуть, не підточений... дешево дають... Мабуть, не продам... Голова радить заложить у банк... він же там усьому сила... обіцяє під заклад дать продажну ціну... А там, каже,— відцураєтесь, прострочите... ми продамо самі...
— Се добре діло.
— Ке ледаче, аби тілько тоє... голові сюди,— він сунув руку в кишеню і додав,— куртаж, звісно, без того не можна.
— Ваш могорич! — говорив в другому кутку маленький товстенький панок високому, чорнявому, похожому на поляка своєму сусідові.
— За що?
— Ще і питаєте! Ніби не знаєте! Бач, який святий та божий! Ставив муку помішану з вапном... Сподівались усі, що за те борошно тобі підріжуть фалди; а тепер он: вийшла тобі ще і нагорода! Станіслава дали 74.
— Чи чули, панове, чи чули: піймали Гартмана!75
— Піймали? Що ж йому?
— Та ще нічого; ще Франція не дає...
— Як вона сміє не дати! Гартман наш підданий!.. Хіба французи забули вже, що ми були в Парижі? 76
— Таких собак мало вішати.
— Годі вам про Гартмана. Ось послухайте, що в Ломакові діється.
— А що там таке?
— У якогось інженера машину знайшли.
— Се брехня! Думали, що в його в сінях справді стоїть якась машина Рупера чи Румпеля 77, та боялись піти до його трусити; думка така: прийдемо, а він припал підложить, усіх розірве... Так підкупили якихось злодіїв, щоб викрали той ящик уночі з сіней... Украли, привезли в поліцію... Ходять коло ящика, остерігаються, не знають, як розпаковати. Страшно, щоб не рвонуло... Ну, якось осмілились, зірвали віко, дивляться, аж там... що б ви думали?
— Динаміт — тілько не той, що рве, а той, що склеює...
— Який се такий?
— Попросту — цемент... Усі покотились з реготу...
— Кхи, кхи! кашлянув збоку Пухно.
Світом вже Горовенки вернулись додому. Юрко не міг спати. Він довго ходив у себе по кімнаті, потім пішов у сад. Через кілька годин вийшов і Галкін: він нічого не розпитував у Юрка про вчорашній спектакль і вечерю у голови: по лицю, по очам Горовенка він бачив, чого стояла йому та вечеря. Вони йшли мовчки по доріжці. Над головами у їх пролетів табун диких гусей.
— От якби рушниця була,— сказав Горовенко.